— Зараз, вельможний пане! — відповів сліпий на одне око після довгої паузи.— Я ось кину в печеру кілька головешок і освічу її, щоб знати, куди лізти.
Кинули дві головешки, і вони освітили каламутним, червонястим світлом смуги диму, що тяглися через печеру. Сліпий, Алоїз і ще один з челядників Япчевського з надзвичайною обережністю підповзли до країв печери й почали крадькома заглядати всередину. При все. яснішому світлі дня, змішаному з червонястим полум’ям головешок, пильний погляд міг уловити крізь хвилястий кривавий туман ледь помітні обриси склепіння й найближчі заглиблення та виступи скель, але глибина печери чорніла й зяяла якимсь пеклом. На всьому освітленому просторі не видно було й одного трупа.
— Чого ж ви, чортяки, мнетесь коло входу, а всередину ніхто не лізе?! — прикрикнув Янчевський.— Боягузи!
— Сподіваюсь, що панські слова не мене стосуються! — образився Алоїз і, гордо .вирівнявшись, став просто проти печери.
— Бронь боже, пане! Я крикнув па сиоїх лотрів.
— Дайте мені смолоскипа! — звернувся Алоїз до сліпого на одне око.— Я сам піду оглянути печеру!..
— Ні, не сам, а з паном піду і я,—обізвався Янчевський.— А потім уже подивлюся, хто не піде з нами.
Слова Янчевського примусили здригнутися його челядників і сторонніх селян; навіть молоді шляхтичі хоч-не-хоч, а мусили присилувати себе перебороти страх і рушити за Янчевським.
Сліпий на одне око і два челядники, тримаючи високо над головою смолоскипи, ввійшли перші до печери й освітили її. Просторе приміщення з неправильним склепінням з навислих кам’яних брил і з закутками, що темніли за виступом скелі, не мало іншого виходу й було зовсім порожнє; по начицню, одягу й зброї, які зосталися, можна було гадати, що тут жило душ сім-вісім, але тепер печера була порожця...
Янчевський звелів принести більше смолоскипів; оглянули в печері все до найменшої западини й нікого не знайшли: ні задушеного димом, ні вбитого, ні навіть кривавої плями: мабуть, кулі, якими ціляли в печеру, нікого не поранили, а позаривалися в землю або розплющились об граніт.
— Та де ж ті бестії поділися? Провалилися в тартарари, чи що? — скипів Янчевський.— Шукайте, або всіх переві-шаю! — ревів він, шаленіючи і звіріючи.
Всі знову кинулись обнишпорювати печеру і всередині, й знадвору — і так само даремно: ні розбійників, ні слідів утечі не знаходилося.
— Дайте лишень сюди смолоскип,— обізвався нарешті Алоїз, який спостерігав за течією диму,— там, у глибині цього коридора, має бути отвір... Дим туди йде... Там тяга. За мною!
Підняли смолоскип. Алоїз подався вперед, за ним пішли й інші і Янчевський, який дуже спирався на руку сліпого на одне око. ' ' .
Відстань, яку з такими труднощами пройшли втікачі в клубах диму, переслідувачі пройшли тепер легко за п’ять хвилин.
Уже здалеку Алоїз помітив денне світло, котре пробивалося в розширений Кармслюком забутий вихід.
— Ось куди нони повтікали! — крикнув1 Алоїз.
— Де? Що?.. Куди?! — потягся за Алоїзом Янчевський.— Прокляття! Бестії! Ловіть їх! Гей! Лізьте в ту дірку... Розіслати кругом верхівців!..
Та шляхтичі й челядники мовчки позадкували. Ніхто не зважувався лізти в якусь щілину, де і повернутися не можна було й де навіть дитина могла шпортнути ножем і вбити на смерть.
— Лізьте, дябли! Ще раз казати вам, чи що? — казився, не тямлячись, Янчевський.
— В цю пастку па миші хлоп не пролізе. Нехай би сам пан спробував. Кричати кожний уміє! — почулося стримане ремство.
Гамір, який знявся в печері, привернув увагу й Розалії. Вона швидко ввійшла туди й, пробравшись без усякого страху по земляному коридору, незабаром добралася до гурту, що стовпився коло потайного виходу.
— Так нікого й не знайшли? І знову вони з цієї кам’яної могили повтікали! — скрикнула вона, вдаючи здивування.-Ха-ха! До правди, не щастить панові Янчевському... Здається, фортуна зовсім обернулася до нього спиною...
— Паді сміється, і сміється колюче, жорстоко,— процідив крізь зуби Янчевський, який не міг приховати своєї оскаже-нілості й перед знадливою Розалією.
LVII
— Але що я можу сам подіяти, коли в мене немає гідних помічників? Я не кажу про бидло, про наймане міщанство: воно завжди було боязке, підступне, продажне! Плебеї були й будуть мерзенними паріями благородних громадян; цим ницим істотам приступні лише тваринні відчуття: голод, біль, сп’яніння, дика хтивість; високих прагнень душі вони не відають, та на них вони й нездатні... Вони занапастили доброчинний Рим, котрий годував їх хлібом, тішив їх видовищами, вони притягли легіони варварів у вічне місто й перетворили в прах його велич... О бестії! О мерзенне бидло! Що ж дивного, що й наші гадюки по тільки не схильні скорятися моїм велінням, а ще й співчувають тому шельмі-розбійникові, тому виродкові пекла!.. Та що про підлих тварюк і казати!
Забувши, що він і всі, хто його оточує, стоять у вузькій печері, пройнятій ще смородом диму, Янчевський дав волю своїй красномовності.
— Мене вражає наша молодь — цей спадок славного лицарства. Де її колишня одвага, де її безоглядне завзяття, де її разюча хоробрість, де її звитяга, де її всеруйнівна сила, перед якою й могутні вороги дрижали? Де вона, де?
О dei immortalles!41 — Янчевський патетично потряс руками й обвів усіх налитими кров’ю очима.— Простий хлоп, гульвіса з бандою голодранців може нагонити такого страху на наших благородних героїв, що вони, чекаючи мало не тисячного підкріплення, дають розбійникам час утекти з землянки в лісі, э. тут ось дають можливість дияволам сховатися десь коло цієї дірки й бояться... так, бояться туди лізти добути лотрів. Що ж я сам можу зробити? О tempora, о mores!42— трагічно закінчив Демосфен і затулив руками, палаюче від гніву обличчя.
—.. Чому ж сам пан не покаже, прикладу? — ущипливо усміхнулася Розалія.
— Та я не можу... 1 поранений... І гладкий! — аж зойкнув Янчевський.
— Даремно пан узагальнює свої обвинувачення,— обіз
вався Алоїз, і в його голосі затремтіла струна ображеного почуття.— Не знаю, з якою молоддю пан мав до діла, але не вся вона ница й боягузлива та й шляхетна кров у неї не вивелась... Я лізу, хоч би й сам-один, щоб розслідувати. Гайдуче, підставляй спину! ,