— Чого ти? Що сталося, Палажко? — звернулася до неї Олеся, здивована цією несподіваною появою й розгубленим виглядом служниці.
— Ой панночко! — промовила та, ледве переводячи дух.— Якийсь пан до нас приїхав.
Пан!? Олеся сама злякалася цієї звістки. ~
Батька й матері немає дома, що вона робитиме з цим невідомим паном? Як розмовляти з ним, як пригощати? Але до цього звичайного почуття сором’язливої й'несміливої людини домішалося ще й почуття болісної, тріпотливої надії. Серце дівчини тривожно забилося.
— А ти ж сказала йому, що йогомосці немає дома? — спитала вона служницю.
— Сказала, сказала, а він тільки усміхнувся та й каже: "Що ж, може, й панна не вижене мене з хати проти ночі, дозволить переночувати?" А гарний же, гарний собою! Ой ненько ж моя! — нараз скрикнула Палая^ка, обернувшись до вікна.— Та ось він і сам іде сюди!
Олеся глянула у вікно, але побачила вже тільки високу постать, що мелькнула коло вхідних дверей, і слідом за цим у сінях почувся гучний голос: "Слава богу!"
Почувшд той голос, Олеся вся здригнулася, вона хотіла відповісти за звичаєм: "Навіки слава", але слова завмерли... Схопившись з місця, вона ступнула вперед і спинилася. Щось стисло їй серце й прикувало її до землі.
Тим часом у сінях хтось шамотався, роздягаючись, потім двері одчинилися й на порозі показався Кармелюк.
Олеся зашарілася, все обличчя її засяяло від радості.
— Святий боже!! — скрикнула вона, рвонувшись уперед.— Пан...— вона ніяково затнулася, боячись назвати прізвище Кармелюка.
— Давидович,— підказав Кармелюк і шанобливо вклонився,— він і є. Дівчина сказала мені, що йогомосці панотця немає дома, та, сподіваюся, панна не відмовиться дати мені й моєму коневі притулок на сю ніч.
— Господи боже мій! Пан ще питається!..
— Ну то піди ж, дівчино-красуне, та віддай комусь із хлопців мого коня, щоб виводили,— звернувся він до Па-лажки, котра стояла коло стіни й зацікавлено спостерігала незвичайну сцену.
Дівчина вийшла.
Кармелюк підійшов до Олесі й, узявши її руку, підніс до своїх уст.
— Спасибі тобі, панно люба, за те, що згадала про мене,— промовив він з глибоким почуттям.— Спасибі за ласку, за турботу про безталанного гайдамаку.
І несподівана радість, і Кармелюкова. ласка, і його зворушливі слова — все це так приголомшило Олесю, що плечі її судорожно задрижали, сльози бризнули з очей, вона вирвала свою руку з Кармелюкових рук і затулила обличчя руками.
— Ти плачеш, панно? Дитя моє! — скрикнув Кармелюк, обережно доторкаючись до ліктів дівчини.— Скажи ж, чому, що сталося? Чим я скривдив тебе?
— Ні, ні... нічого... я так... від несподіванки...— заговорила Олеся, судорожно переводячи дух і витираючи очі.—■ Господи! Не думала... вже... не сподівалася...— і нараз, помітивши, що вона сказала щось зайве, Олеся густо почервоніла й відразу замовкла.
Ця чиста дитяча одвертість і неприхована прихильність дівчини глибоко зворушили Кармелюка.
— Дитя моє дороге,— промовив вій, ніжно проводячи рукою по засмаглій, м;аленькій руці дівчини,—та хіба ж я міг не приїхати — подякувати тобі за турботу про того, кого день і ніч цькують, мов лютого звіра, пани? Не було коли вирватися. Все із смертю в довгої лози граємося! Лютує кирпата, що не може піймати. Ось і тепер приїхав я сюди, бо серце змучилося й схотілося почути хоч одне ласкаве, тихе слово, та й то собака Янчевський ледве-ледве не затримав мене назавжди.
— Як так?
— А просто. Знайшовся серед моїх орлят зрадник, продав мене Янчевському, ну той і підкрався до моєї печери, коли я зостався сам з двома-трьома товаришами. Пробували взяти приступом,— їх там з півсотні було,—не змогли, так задумали задушити димом!
І Кармелюк розповів Олесі коротко, як йому пощастило ошукати Янчевського і врятуватися з своїми товаришами від неминучої смерті...
— Ех, і дорого б я дав,— скрикнув він наприкінці,-^— щоб подивитися, як осатанів диявол, коли побачив, що пташки знову вилетіли з його рук. Та як вилетіли!!
Проте Олеся не поділяла хвацького захвату отамана: обличчя її було бліде, кутики уст нервово здригалися.
— Пан ще може сміятися,— прошепотіла вона, не зводячи з Кармелюка сповнених страхом очей,— та це ж гірше смерті... Ой боже ж мій!
— А що ж робити, панно? Коло такого діла ходимо! Та й смерть не страшна тому, хто не раз їй у вічі заглядав. Е, та чого ми стоїмо посеред світлиці, а панпа й не просить мене .сідати! — усміхнувся Кармелюк.
— Прошу пана пробачити мені! — схаменулась Олеся й, одсунувши від столу оббиті домашніми килимками дзиглики, попросила Кармелюка сісти проти неї.
Кармелюк сів на дзиглику. ^
— Та цур їм, тим страхам! — мовив він.— Чого засмутилася, панночко,— казав він, ласкаво дивлячись на бліде личко дівчини,— розкажи краще, як жила-поживала? Правду сказати, думав, що вже немає тебе дома, що вийшла заміж.
При цих словах Кармелюка Олеся почервоніла, на очах її блиснули сльози.
— Я заміж не піду! — відповіла вона одривчасто.
— Панна розгнівалася? —■ здивувався Кармелюк.
— Ні, за віщо! Та що казати про мене! Нехай краще пан розкаже, де він був, що робив за цей час! Господи, які страшні звістки доходили...
— Де я був, що робив? — Кармелюк глибоко зітхнув: запитання Олесі розворушило в його уяві картини мину-* лого, і гірке почуття знялося в грудях.—Що я рюбив?— перепитав він і придушив тяжке зітхання.— А от дзвонив кайданами з рік, за шию залізним нашийником до стовпа приковували. Потім відправляли в полк. Почув, що хочуть нагаями зашмагати, загородив собі ножа,— та даремно: вилежався. Пощастило втекти на волю. Ну, от тепер і на волі, а ні волі, ні долі не видно! — Він Зітхнув і схилив голову на руку.— Була в мене сім’я, панно... Жінка вмерла; зосталося тепер два сини, гинуть, як дикі вовченята, і не можу нічим їм допомогти!..
Привези їх до пас, я догляну їх! — промовила Олеся з поривом чистого співчуття.
~ Спасибі тобі, панно, за добре бажання, та вони ж кріпаки; заплатив би я за них удесятеро проти панської ціни, так пан же їх навмисне не продасть! Е, та що про сім’ю. Товчуся отак по світу без користі, шукаю кілка міцного, щоб проткнути свою голову.
— Навіщо ти говориш так? — з болем спитала Олеся.— Невже ж ти облишив тепер усе, до чого раніше прагнув? Ні, ні, я не вірю тобі! Я ж зі гаю, я чую, я бачу, що ти робиш!