— Еге ж, справді, хлопець хоч куди! — мовила Розалія до Рудковського.— Випрошу собі за козачка. Але нехай же пан розпитає його.
— О, ма ся розуміць! — поважно відповів Рудковський і дав хлопцеві знак наблизитися.— Слухай, ти,— заговорив він грізно,— ясновельможна пані врятувала тебе від кари, та цього мало; якщо ти надумаєш збрехати мені або обманити мене хоч на півслові, то я без усякого жалю повішу тебе на першій гілляці; якщо ж казатимеш правду, то не тільки дозволю тобі забрати з собою цю в’язку хмизу, але ще й дам тобі нагороду.
— Ой паночку... Все, як на сповіді... все, що тільки пан хоче! — відповіла Уляна, передчуваючи щасливе завершення справи і докладаючи всіх зусиль, щоб приховати свою радість.
— Отже, відповідай, по-перше, чи далеко ти заходив у глушину лісу?
— Туди, в саму гущавину... до болота...
*— А вдйшов звідки?
— З того боку... Набрав хмизу та й хотів назад... вибіг уже на узлісся, аж дивлюся,— кругом пани й люди; я шусть у другий бік — там те ж саме, в третій — і не протовпишся, просто стіною стоять; гадав, тут прослизну і от попався...
— Виходить, сколесував увесь ліс?
— Ой, чисто весь ліс, паночку, ніг не чую!..
— Добре! Ну, а скажи по правді, чуєш, по правді,— грізно ще раз мовив Рудковський,—чи не зустрічав ти кого в лісі?
— Ой паночку... бачив! — Уляна зробила якпайдурніший вираз обличчя, оглянулася павкруги і промовила боязко: — Там, на болоті, дідько ворушиться.
— Що ти ще вигадуєш, дурню! — прикрикнув на хлопця Рудковський.
— їй-богу, паночку,— гаряче вела своєї Уляна,— от бодай би я своєї мами не бачив, якщо він там не сидів, та не один... Я як глянула...— затнулась і спинилась від страху Уляна.
— Що-о? — протяг Рудковський.
— Як глянула, кажу,— виправилась Уляна,— на мене та нечиста сила... то я від страху мало до землі не присів... Та згадав молитву... одійшло... Ну, я й давай ноги на плечі!
— Чекай-но, ти, дурню,— перебив Уляну Рудковський,— а бачив ти обличчя тих дяблів?
— Бачив, паночку, бачив... Одного з них ось так, з ніг до голови бачив. Я під кущем заліг, а він вийшов так із зарості, що посеред болота, став і прислухається...
— А який же він із себе? — запитали разом Рудковський і Розалія.
— Високий, куди вищий за пана; одяг на ньому дорогий і обличчя таке гарне: вуса й .чуприна русяві, а очі... от добре не роздивився,— буцім сині...
— Та це ж він! — скрикнула Розалія, й обличчя її густо
почервоніло. •
— Хто він? — перепитав Рудковський.
— Та Кармелюк же...
— Ой матінко! — сплеснула Уляна руками, вдаючи переляк.
— Хіба вельможна пані знає його? — Рудковський швидко перепитав Розалію.
— Що за питання! — різко обірвала Розалія.— Звичайно, бачила колись не раз у сусідки... і пан Янчевський так часто описував його мені,— рум’янець пані Розалії розлився до самих вух.— Але, пане,— скрикнула вона жваво, бажаючи перемінити тему розмови,— ми ж маємо в руках можливість піймати гайдамаку негайно.
— І честю присягаюся, ми нею скористаємося! — гаряче промовив Рудковський і звернувся до хлопчика: — Слухай! Ти знаєш те місце, де тобі з’явився дідько?
— Знаю, знаю.
— І можеш нас провести туди?
— Ой паночку, я вам краще розкажу, а сам... ой, страшно! — заговорила Уляна з удаваним страхом.—На них же можна тільки із страсною свічкою йти... а в пана...
— З нами тобі нічого боятися: коли дідько побачить нас, то в нього самого свічки в очах заскакають... Ось, на тобі таляр,— і Рудковський жбурнув Уляні срібну монету, котру та спритно впіймала в шапку,— доведеш — одержиш удвічі більше, а надумаєш утекти — шкуру...
— Ой, ні, ні! — вискнула Уляна...
— Прекрасно! — перебив її Рудковський і звернувся до своїх слуг: — Панове, а хто з вас піде зі мною по Кармелюка?
— Перша я! — задерикувато відповіла Розалія.
— На бога! Хіба богині краси місце серед нетрів, бо
літ?— сполошився Рудковський.—Та й мене з’їсть пан маршалок!
— А, виходить, пан боїться за себе, щоб не попасти на
сніданок до малжонка? То заради кого ж він розтринькує свій
запал?
— О, за одну усмішку пані я ладен лягти кі
стьми! — запально скрикнув пан Рудковський.— Але тут для пані буде не те що незручно чи небезпечно, а просто неможливо пройти... Гляньте на хлопчиська: весь одяг на ньому порваний, а ноги по коліна в багні...
— Гаразд... Я відступаю,— відповіла, подумавши, Розалія,— але з. єдиною умовою, що пан дасть мені обіцянку на слово гонору, що він приведе до мене Кармелюка живого, не-покаліченою!
— Присягаюся всіма богами Олімпу! — підніс руку Рудковський.
— Слічно... І нехай пан ще намотає собі на вуса, що коли десять, а може, й сотня вб’ють одного, то це викличе в мене до пана тільки презирство...
— Нехай крулева буде спокійна й згадає мої слова,— відповів Рудковський, палко блиснувши очима.— Сама доля посилає мені нагоду запевнити в моїй відданості пані, і присягаюся: раніше, ніж наші соратники дійдуть до половшій лісу,— Кармелюк буде вже тут, коло панських иіг, і я віддам мій трофей цілковито у руки нашої божественної володарки!
Зважаючи на цю панську присягу, Розалія ласкаво обіцяла юнакові почекати його на узліссі.
Найближчі нагоничі всі до єдиного зголосилися супроводжувати молодого пана, але Рудковський не захотів брати з собою хлопів, а одібрав душ вісім з двірської челяді і в супроводі Уляни безстрашно кинувся в глиб лісу. Уляна не. йшла, а летіла; головна і найнебезпечніша частина плану була виконана цілком успішно. Забувши свою роль дурнуватого й боягузливого хлопця, вона сміливо йшла поперед невеличкого ;загону, роздивляючись одержану монету й підкидаючи її в руці.
— Тихше, ти! Бач, розходився як! — обірвав її один з гайдуків, рудий велетень, котрого починала залишати недавня хоробрість у міру того, як віддалялися від узлісся.
Цей тихий окрик змусив Уляну схаменутися. Вона одразу присмирніла й повернулася до своєї ролі. Після півгодинної мандрівки, що проходила в супроводі всіляких осторог, Уляна привела, нарешті, ляхів до вузенької стежки, схованої в очеретах, яка з’єднувала острівець з твердою землею.
— Там, там,— зашепотіла Уляна, простягаючи руку в напрямі до острова, і позадкувала за спину гайдуків.