— Якщо ризикувати треба й панів дурити, то підеш до
них не ти, а я! — сміливо скрикнула Уляна. :
— Ти? Що тобі на думку спало?
Кармелюк видививсь на неї.
— Тебе зараз же схоплять, як мою спільницю. Янчевський же бачив, що його дворецького вбила жінка, котра зі мною поруч ішла.
— Так, бачив; там була жінка, а тут піде хлопець! Вислухай мене, отамане, часу мало... від цього залежить усе. Пани знають, що ти можеш перекинутися й дідом, і ксьондзом, і магнатом; але щоб ти міг перекинутися в малого хлопця — цьому не повірить ніхто. Коли я одрубаю свої коси й надіну штани та свитку, побачиш,— здаватимусь малим хлопчиком, і ніхто по запідозрить, щоб таке сопля могло бути у ватазі Кармелюка.
— Молодиця каже правду,— зауважив старий,— так буде певніше.
— їй-богу! — докинув і Явтух.
— Ні! — заперечив Кармелюк.— Не буде того; там кожної хвилини небезпека... Смерть... Вона не зуміє викрутитись... проговориться... Я не пущу тебе.
— Іване! — суворо перебила його Уляна.— Пам’ятаєш нашу умову: з тобою і в вогонь і в воду! Не стримуй же мене: я не з полохливих... Невже ти думаєш, що коли вопи піймають тебе, то помилують мене? Однаково,— всіх, а особливо мене, ждуть катування й смерть, роби ж так, як певніше й краще. А за мене не бійся. Я справлюся! Заманю... От побачиш!
— Та подумай ще, пане отамане, й те, що в цьому й для неї самої єдина можливість урятуватися від пекла,— то не борони ж! — порадив дід.
Після недовгої суперечки Кармелюк мусив погодитися.
Коли Уляна відійшла в гущину й потім вернулася в дідовому одязі, всі мимоволі ахнули; так вона помолоділа, зменшилася ростом. Тепер їй не можна було дати на вигляд більше тринадцяти років. Широка свитка, підперезана поясом, і брудні, порвані штани, закочені до колін, маленькі, засмаглі ноги — всё це надавало їй вигляду бідного хлопчика в батьківськім одязі.
— От тільки коси; рубай скоріш, Іване,— стріпнула вона головою, і по плечах її розсипалися чорні, як смола, хвилясті й довгі пасма.
— Поклади голову на пеньок! — скомандував Кармелюк.
Уляна нахилила голову й зібрала всі коси в густий
жмут; Кармелюк махнув кинджалом, і вмить довгі коси відокремилися від Уляниної голови. Вона схопилася на ноги й труснула головою; чорні кучері безладно розсипалися круг
її обличчя; тепер вона ще дужче скидалася на ......юго
шибеника.
— Ну, все,— промовила вона, насунувши на лоб порвану дідову шапку.— Прощайте.
—* Чекай-но,— на хвилину спинив її Кармелюк, міцно притиснувши до грудей, і промовив одривчасто: — Пам’ятай і стережись!
— Не бійся. Якщо вивернусь, то й себе і вас урятую, а якщо ускочу, то живою в руки не дамся!
— Орлице моя! — знову обняв її отаман.— Слухай же уважно, як і чим їх одурити; ми без тебе теж їм приготуємо пастку й добудемо одяг нагоничів.— І він почав квапливо й тихо викладати їй свій план, а потім вакінчив: — Коли пощастить, то зразу ж біжи в Гайдамацький ліс, а наш знак — крик пугача.
— Будь спокійний, усе виконаю... Ну, прощай! — Уляна похапцем обняла Кармелюка, взяла собі на плечі в’язку сушняку, яку вже приготував Михайло, і зиикЛа в лісовій гущавині.
Ліс уже справді був оточений з усіх боків суцільним кільцем нагоничів; за нагоничами стояв другий, рідший цеп, з надвірних команд і двірської челяді та мисливців, озброєних рушницями й пістолями; серед них, недалеко один від одного, стояли озброєні з ніг до голови шляхтичі, а за цим цепом, на деякій відстані від узлісся, розставлені були верхові стражники, щоб ловити Кармелюка, коли б йому, проти всяких сподіванок, пощастило прорватися крізь цеп.
Як і гадав Кармелюк, Янчевський з добірними воїнами зайняв найнебезпечніше місце — вузький прохід поміж двома лісами. Пан же маршалок зупинився на узліссі, що прилягало до степу, куди, як би не міркувати, Кармелюк не кидався б.
Навкруги ридвана марщалкового товпилося чимало вершників; коней з ридвана не випрягали, щоб мати можливість при найменшому замішанні пуститись навтікача; та, незважаючи на всі ці запобіжні заходи, пан маршалок умирав від страху. Розалія не схотіла сидіти в ним у кареті й стала на узліссі поряд з паном Рудковським... Вона, власне, не усвідомлювала того, що робилося з її серцем, але вона відчувала незвичайне хвилювання, не схоже, між іншим, на те, яке могла б викликати небезпека. В зеленому мисливському костюмі, з кинджалом і пістолем за поясом, у великому капелюсі, від якого спускалося на плечі пір’я, Розалія була знадливо ефектна, і юний пан Рудковський просто танув у присутності красуні, не знаючи, чим догодити їй і як виявити перед нею свої лицарські доблесті.
— Ну що, пане, піймаємо нашого розбійника чи він нас піймає? — звернулася Розалія до свого кавалера.
— Ха-ха! — відповів, самовдоволено усміхаючись, Рудков-ський, хвацько підкручуючи свої вусики.— Коли б він був справді чаклуном і зумів би перекинутися на зайця, то й тоді, пшепрашам, пані, шельмі не пощастило б вислизнути з наших рук!
— Але чого ж ми стоїмо й нічого ие робимо?.. Горю від нетерпіння...
— Я поділяю почуття папі... Облава — це потіха холодних вдач... Зійтися з ворогом у полі, кинутися за ним навздогін, ринутися, па одчай душі, в бурю небезпек...
— Але коли ж почнеться та облава? — Розалія перебила патетичну промову кавалера.
— А ось зараз дадуть сигнал і тоді почнемо заглиблюватися в ліс, поступово стягаючи кільце, оглядаючи при цьому по дорозі кожну нірку, кожне дерево.
— Ах, як усе це повільно й нудно,— зітхнула Розалія, кусаючи з досади свої знадливі губки.— І справді, в цьому нічого немає шляхетного..-. Сімсот на трьох-чоти-рьох! Фе!
— О ясновельможна папі,— почервонів до вух Рудковський,— коли б ие обов’язок підкорятися провідникові нашої облави,— я ту ж мить кинувся б у гущавину лісу і або вивів би зв’язаного збойщо до панських ніжок, або сам би там зостався.
— Невже? — усміхнулась Розалія й недовірливо глянула на почервоніле обличчя зарозумілого юнака.— І пан не побоявся б зустрітися з Кармелюком?
— Єстем, пані, уродзоний шляхтич польський,— гордо відповів Рудковський,— і нічим не заслужив від пишної пані такої образи.
— О пане ласкавий,—усміхнулася Розалія,—в тому немає ніякої образи,— на жаль, треба признатися, що наші шляхтичі, найславетніші, бояться Кармелюка, наче виходця з того світу.