Пограється любенько з дітлахами,
Бо в нього теж в домівці два малих.
Але якими добрими шляхами
Пробратися йому тепер до них?
Крізь сон ночей, і мжичку, і порошу
Шукав людей од мандрів одпочить.
Задихав міх.
— Ну, що, Устиме, прошу,
Давай-но руку! — I в єдину мить
Кільцем затис. Уста скривив од жалю
Чи від злоби — солдатам все одно.
— Давненько ми не бачились, ковалю, —
Сказав Устим, — не бачились давно.
Чи, може, той рік, в клуні, серед току
Ти пив горілку, плакався мені,
А вже сьогодні стрів, їй-бо, нівроку,
Розпеченим залізом у вогні.
Це хліб за хліб, виходить, молодчина,
Шукай такого з свічкою в юрбі.
Візьми оцю у мене й сірячину,
За труд гіркий подякую тобі.
Знімає з пліч і кидає додолу
Свитину чорну, пояс вишивний
І простягає руку теплу й голу
І надягає кільця й каже: — Бий,
Тобі-то що? За мідяки притерті
Ти, може, й душу закуєш в обруч? —
Але коваль підводить очі вперті
І просить об однім: — Не муч, не муч!
І б'є з такою люттю залізяку,
Що сиплють іскри й гаснуть віддаля,
Що офіцер аж уші затуля
І тупає ногами з переляку.
VI
Але Устим сміється з тої злості:
Коли пішов служити, то служи,
Як кажуть люди, боже поможи,
А ми в цій кузні мимоволі гості.
Мені однаково в людському горі
Боротися, шукаючи зорю.
Якщо мене сваволя не поборе,
То я її, будь проклят, поборю!
Що загадав, те буду вік леліти,
Вночі не сплю, думкам нема кінця,
А серцю важко: діти мої, діти,
Старим вернусь, пізнаєте отця?
Він так подумав і зрадів, що сила
Цвіте в очах, в руці карбує слід.
Біляста туча небо полонила,
І в ній котився сонця стиглий плід.
В тарілі срібні жайворон ударив,
І розігнувся стомлений Устим,
Поважним рухом, легким і простим,
Загріб з багаття золотого жару.
— Закуримо, солдатики? — По слові,
На мить заворушились вартові,
І дивно стало, що вони, живі,
До полудня стояли, як дубові.
У них також ростуть в неволі діти,
А цей, Устим — їм щастя здобува,
Щоб мали волю і свої права,
То як солдату все не розуміти!
Старий солдат вже й пучку наготовив,
Шепнув губами, щось хотів казать,
Але горбань рвонувся: — Ать, два, ать! —
Підняв кулак, тонкі насупив брови.
Тоді й Устим розгнівавсь: — Що ж вони?
Німотне бидло? Парії докучні? —
І так рвонув, що брязнули наручні
І тріснули закуті кайдани.
І розкотились сизуваті кільця:
— Доволі мук! Доволі з мене мук! —
Який він в біса тихий підневільця,
Він є Устим, славетний Кармалюк!
VII
Отак і жив у кам'янім полоні.
Світанок. Південь. Вартових сюрчок.
В тюремному подвір'ї на ослоні
Поклали різок солених пучок.
За кайдани розбиті й непокору,
За глум, що стерпів офіцерський чин,
Устима провели посеред двору,
І вже відомо, із яких причин
Ворітницю замкнули на засови,
На три замки, і десять вартових
Завмерли у дверях не випадково.
А вже Устим, проходячи повз них,
В зловісну тишу вдарилась луна,
На люту кару клалися прикмети,? —
Гукнув: — Здорово, братці, як живете
Устиму, справді, це не первина,
Він зняв бушлат, повільно здяв сорочку,
Білизну чисту бережно скотив,
А десь у серці, в приспанім куточку,
Тремтів од пісні давньої мотив.
Коли ж різок не стало на ослоні,
Криваві смуги зрізали плече,
Він голову поклав собі в долоні
І заспівав призивно-гаряче,
Що за Сибіром буйний вітер віє,
І пада сонце пташкою до рук,
Але ви, хлопці, не губіть надії,
За вас подума добре Кармалюк.
Зовуть його пани розбійним татем,
А між людей то слава не лиха,
Заллє за шкуру сала пребагатим,
І бог відпустить душу від гріха.
Ісправники, асесори в турботі,
Не знають, де початому межа,
Бо він дарує гроші всі голоті,
А як панам — то кулю та ножа!
VIII
Другого дня в рожевім надвечірку
Краплистий дощ отави окропив,
Прим'яв злегенька вистиглу матірку
І райдугою став серед степів.
Землі паркій, мов сизуватій птиці,
На крила впала райдужна краплинь.
Хлоп'ячий гамір, вітру тепла линь,
Багряний цвіт вечірньої зірниці,
І голубів голівки одинокі
Під житньою застріхою двора —
Це все влилося казкою у спокій:
— Яка пора, — Устим сказав, — пора...
В таку годину в полі серед лану
Покосів жовтих пломеніє слід. —
І враз схопивсь: — Ото чи не Уляну
Спиняє вартовий біля воріт?
Відчув, як сон: жара пече долоні,
Бентежних дум підносяться рої,
Але вже близько кісники червоні
І білозуба посмішка її.
Це тижнів п'ять не бачилися в літі,
Та він її одразу пізнає:
Ті ж карі очі, ласкою налиті,
Руді сап'янці... — Серце ти моє,
Далеко йшла? — Бере її хустину:
— Давай зітру з обличчя пилюгу. —
І пригорта. — Пусти мене, Устиме, —
Сама шукає руку дорогу.
І заглядає глибоко у вічі:
— Устимоньку! (не бачить наглядач?)
Я вже либонь приходила аж двічі,
Та не пустили, а тепер, як бач.
І хусточку розв'язує барвисту
(Хустина, вечір, тихі явори...)
— Оце тобі принесла попоїсти,
Це калачі, це яблука, — бери.
А схуд за літо! Певне, серед ночі
Не спиш чи, може, їсти не дають?
Казали батько: "І чого він хоче?
Нащо ховає в серці дику лють?
Є жінка й діти і шматина поля,
Своя хатина, невеличкий двір.
А то ж одне: тюрма, нагай, неволя,
Гляди, і знову запечуть в Сибір!"
Ой, горе, горе! Що робити буду?
Тобі я, десь, ні мати, ні жона.
Поміж людей наслухалась огуди,
Забуть хотіла б, — образ вирина
І кличе й манить, як на щедрі-свята...
Вона в розраді пада до плеча.
— Уляно, сядь, — підстелює бушлата, —
Уляно, — каже, й слів невистача.
Не впали побратими поодинці,
Огонь від ватрищ ще не догорів.
Вона прийшла у голубій хустинці,
Сторожко й мило глянула з-під брів.