— Ні.
— От бачите! А всі сприйняли це як очевидний факт.
— Мабуть, він казав людям, що тиск у нього високий.
— Це так само, як у розповідях про привидів, — прокоментував містер Рейфаєл. — Ви ніколи не зустрінете чоловіка, який бачив привида на власні очі. З ним зустрівся або троюрідний брат його тітки, або приятель, або приятель приятеля. Та облишмо це поки що. Вони думали, він мав високий кров'яний тиск, бо знайшли в його кімнаті пляшечку з пігулками, які контролюють кров'яний тиск, — і тепер ми підходимо до найголовнішого, — я думаю, дівчина, яку було вбито, розповідала всім, що пляшечку поставив туди хтось інший, а насправді вона належала тому чоловікові на ім'я Ґреґ.
— У містера Дайсона справді високий кров'яний тиск. Його дружина згадувала про це, — сказала міс Марпл.
— Отже, пляшечку поставили в кімнаті Полґрейва, щоб створити враження, ніби він страждав від високого кров'яного тиску, і надати його смерті природного вигляду.
— Саме так, — сказала міс Марпл. — І дуже розумно поширили чутку про те, що в нього був підвищений кров'яний тиск. Але ж ви знаєте, як легко поширити чутку. Я їх наслухалася за своє життя.
— Не сумніваюся, ви їх наслухалися, — сказав містер Рейфаєл.
— Досить тільки щось натякнути то там, то там, — сказала міс Марпл. — Ви не запевняєте, що знаєте це з якихось власних джерел, ви тільки говорите, що місіс В сказала вам, що полковник С сказав їй. Чутка завжди приходить до вас із других рук, із третіх рук або з четвертих, і дуже важко з'ясувати, хто випустив її у світ першим. Атож, чутку пустити легко. І люди розповідатимуть її і повторюватимуть іншим, так, ніби вони це бачили на власні очі.
— Хтось повівся вельми розумно, — замислено промовив містер Рейфаєл.
— Так, — сказала міс Марпл. — Я думаю, хтось повівся розумно.
— Та дівчина щось бачила або щось знала і спробувала когось шантажувати, я думаю, — сказав містер Рейфаєл.
— Вона могла й не розуміти, що це шантаж, — сказала міс Марпл. — У цих великих готелях часто відбуваються події, про які покоївки знають, але постояльці не хочуть, щоб про них довідався хтось іще. Тож вони платять дівчатам великі чайові або купують подарунки за нерозголошення своїх таємниць. Вікторія, можливо, спочатку й не здогадувалася про важливість того, що вона знала.
— А проте дістала удар ножем у спину вчора вночі, — зауважив містер Рейфаєл.
— Так. Певно, хтось не хотів дозволити їй говорити.
— Справді? Цікаво послухати, що ви думаєте про все це.
Міс Марпл подивилася на нього замисленим поглядом.
— Чому ви думаєте, що я знаю більше, ніж ви, містере Рейфаєл?
— Можливо, що й ні. Але я хотів би послухати ваш аналіз того, що ви знаєте.
— Але чому?
— Тут немає чого особливо робити, — сказав містер Рейфаєл, — крім як робити гроші.
Міс Марпл здавалася злегка здивованою.
— Робити гроші? Тут?
— Звідси можна послати з дванадцяток закодованих телеграм за день, — сказав Рейфаєл. — Так я тут розважаюся.
— Торгівля пакетами акцій? — із сумнівом запитала міс Марпл голосом людини, яка говорить іноземною мовою.
— Щось подібне, — погодився Рейфаєл. — Змагання з чужими мізками. Лихо в тому, що ця діяльність забирає в мене не так багато часу, тож я й зацікавився цією справою. Вона розбудила мій інтерес. Полґрейв присвячував чимало свого часу базіканню з вами. Ніхто більше не міг витримати того базіку, я думаю. Що він вам розповідав?
— Він розповів мені багато історій, — сказала міс Марпл.
— Я знаю. Більшість із них були неймовірно занудними. І їх доводилося вислуховувати не один раз. Якщо йому випадала нагода, він міг розповісти кожну три або й чотири рази.
— Я знаю, — сказала міс Марпл. — Боюся, така вада властива кожному старому джентльмену.
Містер Рейфаєл подивився на неї гострим поглядом.
— Я не розповідаю історій, — сказав він. — Кажіть далі. Це почалося з однієї з історій Полґрейва, чи не так?
— Він сказав мені, що знає вбивцю, — мовила міс Марпл. — У цьому немає нічого дивного, — додала вона своїм лагідним голосом, — бо таке буває з усіма.
— Я не зовсім вас зрозумів, — промовив містер Рейфаєл.
— Я не хочу сказати нічого конкретного, але, думаю, ви не станете заперечувати, містере Рейфаєл, що коли ви переберете в пам'яті спогади про всілякі події, що відбувалися у вашому житті, то вам неодмінно пригадається такий випадок, коли хтось досить безтурботно промовив фразу, подібну до: "О, я добре знав Такого-то-й-такого — він помер дуже несподівано, і ходила чутка, ніби його дружина допомогла йому переправитися на той світ, але, думаю, то були плітки". Ви ж чули, як люди кажуть щось подібне, чи не так?
— Справді, таке буває. Але навряд чи хто сприймає ці балачки всерйоз.
— Саме так, — сказала міс Марпл, — але майор Полґрейв був дуже серйозним чоловіком. Либонь, він тішився, розповідаючи свою історію. Він сказав, що має фотографію вбивці. Він збирався показати її мені, але не показав.
— Чому?
— Бо він щось побачив, — сказала міс Марпл. — Власне, побачив когось, я думаю. Його обличчя густо почервоніло, він запхав фотографію назад до свого гамана й почав розмовляти на іншу тему.
— Кого ж він побачив?
— Я про це багато думала, — сказала міс Марпл. — Я сиділа біля свого бунгало, а він — майже навпроти мене, і хоч би що він там побачив, він побачив через моє праве плече.
— Когось, хто йшов тоді по стежці, яка була за вашим правим плечем, стежкою, яка біжить від струмка та автостоянки?
— Так.
— І хто ж тоді йшов по стежці?
— Містер і місіс Дайсони та полковник і місіс Гілінґдон.
— Хтось іще?
— Ні, я більш нікого там не побачила. Щоправда, ваше бунгало також було на лінії його погляду…
— Он як. Тоді ми повинні включити до числа підозрюваних також Естер Волтерс і мого слугу Джексона. Правильно я мислю? Кожне з цих двох, я думаю, могло вийти з бунгало й повернутися назад, перш ніж ви встигли його побачити.
— Звичайно, могло, — сказала міс Марпл. — Я обернула голову не зразу.
— Дайсони, Гілінґдони, Естер, Джексон. Один із них — убивця. Або ще я, — докинув він.
Ця думка спала йому пізніше. Міс Марпл слабко всміхнулася.
— Але ж він розповідав про вбивцю як про чоловіка?