— Вітаю вас, Евелін, я не почула, як ви підійшли. Пробачте.
— Що з вами таке, дитино? Якісь неприємності? — запитала Евелін. — Вона підтягла ще один стілець і сіла поруч. — Розкажіть мені.
— Нічого такого зі мною не сталося, — сказала Молі. — Зовсім нічого.
— Звичайно ж, щось сталося. Ви не сиділи б тут і не плакали, якби нічого не сталося. Ви не хочете довіритися мені? Якісь проблеми між вами й Тімом?
— О, ні!
— Я рада це чути. Ви завжди здаєтеся такими щасливими разом.
— Не більше, аніж ви, — сказала Молі. — Тім і я завжди думали, як чудово, що ви й Едвард здаєтеся такими щасливими після того, як прожили в шлюбі стільки років.
— Он ви про що, — сказала Евелін. У її голосі прозвучала нота гіркоти, проте Молі нічого не помітила.
— Люди так часто сваряться, — сказала вона, — і влаштовують скандали. Навіть коли вони люблять одне одного, то схильні кричати одне на одного, не звертаючи найменшої уваги на те, самі вони чи ні.
— Деякі люди полюбляють жити саме так, — сказала Евелін. — Але насправді це нічого не означає.
— Мені здається, це жахливо, — сказала Молі.
— Мені теж.
— Але ж ви й Едвард…
— Ой, не треба, Молі. Я не можу дозволити, щоб ви й далі так думали. Едвард і я… — вона зробила паузу. — Якщо хочете знати правду, ми навряд чи сказали одне одному за останні три роки бодай одне слово наодинці.
— Та що ви кажете! — Молі здивовано витріщилася на неї. — Я… я не можу цьому повірити.
— О, ми обоє вміємо дуже добре приховувати свої почуття, — сказала Евелін. — Ні він, ні я не належимо до тих людей, які полюбляють публічні скандали.
— Але що у вас сталося?
— Звичайна історія.
— Що означає "звичайна історія"? Ви хочете сказати, інша…
— Так, у цьому випадку інша жінка, і я думаю, вам буде неважко вгадати, хто саме…
— Ви маєте на увазі місіс Дайсон — Лакі?
Евелін кивнула головою.
— Я знаю, вони багато фліртують між собою, — сказала Молі, — але я думала, це лише…
— Лише веселі жарти? — сказала Евелін. — А за ними нічого серйозного?
— Але чому… — Молі затнулася й спробувала знову. — Але чому ви… ой, пробачте, мені, певно, не слід запитувати про це.
— Запитуйте все, що хочете, — сказала Евелін. — Я стомилася від того, що ніколи не кажу ні слова, стомилася бути добре вихованою дружиною. Едвард остаточно втратив голову через Лакі. У нього вистачило дурості все мені розповісти. Йому, певно, стало легше, коли він це зробив. Мовляв. Ось він який правдивий. Чесний. І все таке інше. Йому навіть не спало на думку, що мені від цього не стане легше.
— Він хотів покинути вас?
Евелін похитала головою.
— У нас двоє дітей, ви, певно, знаєте, — сказала вона. — Дітей, яких ми обоє дуже любимо. Вони навчаються у школі, в Англії. Ми не захотіли ламати родину. А крім того, і Лакі не хотіла брати розлучення. Ґреґ — дуже багатий чоловік. Перша дружина залишила йому купу грошей. Тому ми погодилися й далі жити разом і дозволити жити — Едвардові й Лакі в щасливій аморальності, Ґреґові — в блаженному незнанні, а Едвардові й мені просто як добрим друзям.
Вона говорила з пекучою гіркотою.
— Але як ви можете все це терпіти?
— Людина до всього звикає. Але іноді…
— Іноді? — перепитала Молі.
— Іноді мені хочеться вбити цю жінку.
Пристрасть, що прозвучала в її голосі, налякала Молі.
— Не будемо більше говорити про мене, — сказала Евелін. — Поговорімо про вас Я хочу знати, що з вами відбувається.
Молі мовчала кілька хвилин, а тоді сказала:
— Річ у тому… Мені здається, зі мною відбувається щось не те.
— Щось не те? Що ви маєте на увазі?
Молі сумно похитала головою.
— Я боюся, — сказала вона. — Я смертельно налякана.
— Боїтеся чого?
— Усього, — сказала Молі. — Це почуття наростає в мені. Мені вчуваються голоси в кущах, таємничі кроки, погані слова, що їх люди говорять про мене. Так, ніби хтось постійно стежить, шпигує за мною. Хтось мене ненавидить. Цього відчуття я не можу позбутися. Хтось мене ненавидить.
— Моя люба дитино! — Евелін була вражена й приголомшена. — І давно це триває?
— Я не знаю. Це відчуття стало наростати в мені поступово. Але мене тривожать й інші речі.
— Які речі?
— Бувають години, — повільно промовила Молі, — про які я нічого не пам'ятаю, їх ніби не існувало.
— Ви хочете сказати, у вас бувають провали пам'яті?
— Мабуть, що так. Наприклад, от, скажімо, тепер п'ята година, і я нічого не пам'ятаю, що саме відбувалося з половини на другу чи з другої.
— О, моя люба, либонь, ви просто заснули на якийсь час і самі цього не помітили.
— Ні, — сказала Молі, — справа в зовсім іншому. Бо в кінці такого часу я почуваю себе зовсім не так, ніби я заснула й щойно прокинулася. У мене відчуття, ніби я перебуваю в іншому місці, іноді мені здається, я в іншому одязі, а іноді щось роблю або говорю, але нічого не пам'ятаю з того, що робила або говорила.
Евелін здавалася приголомшеною.
— Але ж, Молі, моя люба, якщо з вами таке відбувається, вам треба показатися лікарю.
— Я не хочу показуватися лікареві! Не хочу! Не хочу навіть близько до нього підходити.
Евелін подивилася гострим поглядом їй в обличчя, потім узяла дівчину за руку.
— Ви можете відчувати страх без будь-якої на те причини, Молі. Ви знаєте, що існують види нервових розладів, у яких нема нічого серйозного. Лікар швидко вас заспокоїв би.
— А може, і ні. А може, він сказав би, що в мене справді тяжке психічне захворювання.
— Звідки у вас може бути тяжке психічне захворювання?
— Тому що… — почала Молі й раптом замовкла. — Гадаю, ніякої причини нема, — сказала вона.
— А чи не міг би хтось із вашої родини… Чи ви маєте матір, сестер або когось такого, хто міг би сюди до вас приїхати?
— У мене погані стосунки з матір'ю. Я ніколи не була з нею в добрих стосунках. Я маю сестер. Вони одружені, але, думаю, вони могли б приїхати, якби я їх покликала. Та я нікого не хочу бачити. Мені не потрібен ніхто — ніхто, крім Тіма.
— А Тім знає про ваш стан? Ви йому розповідали?
— Ні, — сказала Молі. — Але він тривожиться за мене й спостерігає за мною. У мене таке враження, ніби він хоче допомогти мені або захистити мене. Але якщо він хоче мене захистити, то це означає, що я потребую захисту, чи не так?