Катакура заворушився і прошепотів:
— Во-ди!
Володя мовчки повернувся і хистким трапом зійшов униз. Юнака душила ненависть і лють, він міцно кусав нижню губу, але й цього разу мусив відступити. Знайшов кухоль, набрав води й поніс Катакурі.
Вийшов на палубу і здивовано озирнувся. Стерновий на носі шхуни крутив штурвальне колесо, Торадзо з капітаном гомоніли в рубці. Але Катакури не було. Всього' п'ять хвилин тому він лежав ось тут.
— Катакуро! — стиха покликав Володя.
Йому ніхто не відповів. "Нікка-мару" швидко різала хвилі, навколо було море. Далеко, наче в тумані, ледве мрів берег. Сонячні бліки вигравали на водному безмежному просторі. Низько над морем пролетів до берега великий птах.
— Катакуро! — вже голосніше покликав Володя, почуваючи, як стиснулось у нього серце від передчуття чогось страшного, що скоїлось ось тут, на палубі.
— Катакуро!
Розливаючи воду з кухля, юнак побіг до рубки.
— Де Катакура? — задихаючись гукнув він до Торадзо.
Японець повільно повернувся всім тулубом до Володі.
— По-перше, — як ти звертаєшся до мене, та ще в присутності капітана шхуни? — прогув він. — Не забувай, що я — помічник капітана. По-друге, — я не нянька для твого Катакури. А по-третє, — геть звідси до злого духа!
Володя знову кинувся вниз. Може, Катакура вже досі в кубрику?
Юнак обійшов усі комірчини, де спали рибалки. Катакури ніде не було. А наступного дня стерновий, боязко озираючись, пошепки розповів йому, що трапилося на палубі.
Коли Володя зійшов униз по воду, Катакура раптом сперся на лікоть і погрозив Торадзо:
— Почекай, катюго, почекай! Тебе не помилують радянські моряки!
Це були його останні слова. Катакура упав навзнак, голова його глухо стукнулась об палубу, з куточка рота поповз струмочок крові. Торадзо вхопив хлопця під руки й викинув його, ще живого, за борт. Капітан, який був свідком цієї сцени, схвально кивнув головою. Тоді Торадзо підійшов до стернового й сказав:
— Коли кому скажеш хоч слово, підеш за ним! І він показав рукою на море.
КАТЕР З ЗЕЛЕНИМ ВИМПЕЛОМ
Дві доби Володя жив сам. А потім до нього в комірку, замість Катакури, вселили нового рибалку, корейця, колишнього вантажника-кулі, який мав у свої сорок років вигляд справжнього діда. У нього були страшні виразки на нозі, які не давали спати. Старик бувало цілісіньку ніч просиджував, зігнувшись, обхопивши обома руками коліна, похитуючись і стиха стогнучи:
Минуло кілька днів після події з Катакурою. Рибалкам, звичайно, сказали, що хлопець, який був хворий, напевне впав у море і цього ніхто не помітив. Хоч не всі цьому повірили, але не допитувалися правди. Прибиті злиднями, важкою безпросвітною роботою, тероризовані знущанням та кулаками Торадзо, вони мовчали, хоч мовчання це було зловісне, схоже на гарячий присок, який жевріє під сірим попелом.
Усі дні був дуже поганий улов. Сіті витягали майже порожні. Одноманітно дзвеніли скляні поплавці. Володя повільно перебирав метр за метром мокре плетиво морського невода і напружено вдивлявся в хвилі. Здавалося, що сіть занадто важка, що заплуталось у ній щось чорне й велике… ось-ось вигулькне з безодні голова, руки…
— Катакура, — враз голосно каже Володя. — Це — Катакура!
Але сіть порожня. Ледве ворушаться обважнілі руки, й голова важка, як чорний якір.
Вранці знявся над морем густий туман. Він коливався і з усіх боків обступав шхуну. В цьому тумані "Нікка-мару", рискуючи зіткнутися із зустрічним судном, кілька годин ішла наосліп. Насправді це тільки так здавалося. Капітан добре знав, куди він веде шхуну.
Команді й рибалкам було суворо наказано не розмовляти, додержувати повної тиші і навіть не палити. "Нікка-мару" спинилася. Сотні метрів нової міцної сіті пішли на глибину моря. За роботою стежив Торадзо. Мабуть, через туман і мжичку він одягнув плащ — круглу пелерину з вирізом для голови, і був схожий тепер на присадкуватий гриб. Але й він усі накази давав пошепки або на митах.
У Володі від нервового збудження тремтіли руки. Він намагався приховати свій стан від рибалок, але вони помітили його хвилювання, хоч і не зрозуміли, в чому річ.
— Тебе трусить, — сказав старик-кореєць із замотаними в ганчір'я ногами.
— Пропасниця, — відповів Володя, прикусуючи нижню губу.
Усі рибалки знали, що шхуна знаходиться в забороненій радянській зоні. Густий туман ховав шхуну від сторожових катерів радянських прикордонників. З цього і скористався японський капітан, щоб повести "Нікка-мару" на хижацький лов риби.
Володя озирався на всі боки, напружено вдивляючись у туман. З'явися в цю хвилину сторожове судно, і кінець усім поневірянням! Він знову опиниться серед своїх рідних радянських людей, його нога ступить на землю батьківщини, яку він покинув, здавалося, безліч років тому. Тим часом минуло всього півтора місяця відтоді, як загинув "Сибіряк".
— Чого озираєшся? — спитав старик-кореєць. — Не бійся. Катер далеко. Капітан знає. Туман густий-густий, рибу впіймаємо тихо-тихо…
Перша сіть дала великий улов. Кета й горбуша, сплескуючи хвостами, срібним потоком потекли в трюм.
Спустили другу сіть. Рибалкам дали гарячого рису й по чашці саке. Велика хвиля гойдала "Нікка-мару". Зовсім недалеко зупинилась і друга шхуна, яка теж, немов справжній злодій, прийшла сюди, в радянські води, під прикриттям густого туману. Шхуна була величезна, майже вдвоє більша від "Нікка-мару". Володя чув, як Торадзо сказав капітанові:
— Це "Нінтака". Щоб її втопив злий дух, вона нам розполохає всю рибу!
Рис у мисочках апетитно парував. Але Володя не міг їсти, його напружений стан змінився майже переконанням, що ось-ось наскоче радянський сторожовий корабель, і тоді кришка цим японським хижакам!
Але навколо все було тихо. Здавалося, що тут не злодійські шхуни, а мирні рибалки спокійно ловлять плескату камбалу.
Коли ж усе трапилось, так, як Володя собі уявляв, юнак скам'янів. Світло-сірий гострий ніс сторожового катера виринув раптом з туману. Він то падав, то знову підіймався на високій хвилі. Рибалки з "Нінтаки" помітили його тільки тоді, коли катер різко повернувся носом до борту шхуни і на її палубу сміливо стрибнув з наганом у руці моряк. Може, це був матрос, може — боцман. Володя бачив, як маяли на вітрі стрічки його безкозирки…