"Та годі,— заперечила капітанша.— Тільки слави, що солдатів навчаєш: ні їм служба не дається, ні ти на ній не Розумієшся. Сидів би дома та молився богу; отак було б краще. Дорогі гості, уклінно просимо до столу".
Ми сіли обідати. Василіса Егорівна не стихала й на хвилину і засипала мене запитаннями: хто мої батьки, чи живі вони, де живуть і які у них достатки? Почувши, що в батечка триста душ селян, "не жарт! — сказала вона,— І є ж на світі багаті люди! А у нас, мій батечку, всього душ сама тільки дівка Палашка; та слава богу, живемо помаленьку. Одно лихо: Маша; дівка на відданні, а яке в неї придане? густий гребінь та віник, та алтин грошей (прости господи!), з чим в баню сходити. Гаразд, коли знайдеться добра людина; а то сиди собі в дівках віковічною відданицею". Я глянув на Мар'ю Іванівну; вона вся почервоніла, і навіть сльози капнули на її тарілку. Мені стало жаль її, і я поспішив змінити розмову.— Я чув,— сказав я досить не до речі,— що на вашу кріпость збираються наскочити башкирці.— "Від кого, батечку, ти зволив це чути?" — спитав Іван Кузьмич.— Мені так казали в Оренбурзі,— відповів я. "Пусте! — промовив комендант.— У нас давно нічого не чути. Башкирці—народ наляканий, та й киргизців провчено. Либонь на нас не сунуться; а насунуть, то такого завдам страху, що років на десять вгамую".— І вам не страшно,— казав далі я, звертаючись до капітанші,— залишатися в кріпості, якій загрожує така небезпека? — "Звичка, мій батечку,— відповіла вона.— Тому років з двадцять як нас з полку перевели сюди, і не приведи боже, як я боялася проклятих цих нехристів! Як побачу, було, рисячі шапки, та як почую їх вереск, то чи повіриш, батечку мій, серце так і замре! А тепер так звикла, що й з місця не зрушу, як прийдуть нам сказати, що лиходії біля кріпості нишпорять".
— Василіса Єгорівна прехоробра дама,— сказав важно Швабрін.— Іван Кузьмич може це засвідчити.
— Та, правду казавши,— відповів Іван Кузьмич,— баба не з боязкого десятка.
— А Марія Іванівна?—спитав я,— така ж смілива, як і ви?
— Чи смілива Маша? — відповіла її мати.— Ні, Маша боягузка. Досі не може чути пострілу з рушниці: так і затріпоче. А як тому два роки Іван Кузьмич надумав на мої іменини палити з нашої гармати, то вона, моя голубонька, зо страху мало на той світ не пішла. З того часу вже й не стріляємо з клятої гармати.
Ми повставали з-за стола. Капітан з капітаншею пішли спати; а я пішов до Швабріна, з яким і провів цілий вечір.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ ІV
ПОЄДИНОК
— То ж, будь ласка, стань у позитуру.
От побачиш, проколю як я твою фігуру!
Княжнін
Минуло кілька тижнів, і життя моє в Бєлогорській кріпості зробилося для мене не тільки стерпним, але навіть і приємним. В домі коменданта я був прийнятий як рідний. Чоловік і жінка були люди вельми шановні. Іван Кузьмич, що вийшов у офіцери з солдатських дітей, був людиною неосвіченою і простою, але найчеснішою і найдобрішою. Жінка його ним управляла, що відповідало його безтурботності. Василіса Єгорівна і на справи служби дивилася, як на свої хазяйські, і управляла кріпостю так само, як і своїм домом. Марія Іванівна скоро перестала мене соромитися. Ми познайомились. Я в ній знайшов розумну і чутливу дівчину. Непомітно я прив'язався до доброї родини, навіть до Івана Гнатовича, одноокого гарнізонного поручика, про якого Швабрін вигадав, ніби він був у недозволенному зв'язку з Василісою Єгорівною, в чому не було й тіні правди; та Швабрін про те не турбувався.
Мені було надано звання офіцера. Служба мене не обтяжувала. В богохранимій кріпості не було ні оглядів, ні навчань, ні караулів. Комендант з власного бажання вчив інколи своїх солдатів; але ще не міг добитися, щоб усі вони знали, який бік правий, який лівий, хоч багато хто з них, щоб У тому не помилитися, перед кожним поворотом знаменували себе хрестом. У Швабріна було кілька французьких книг. Я став читати, і в мене прокинулася охота до літератури. Ранками я читав, вправлявся в перекладах, а інколи і в складанні віршів. Обідав майже завжди в коменданта, де звичайно проводив решту дня, і куди ввечері інколи приходив панотець Герасим з жінкою Акулиною Памфилівною, першою вістоношею на всю округу. З О. І. Швабріним, зрозуміло, бачився я щодня; але раз від разу розмова його ставала для мене менш приємною. Постійні жарти його про сім'ю коменданта мені дуже не подобалися, особливо ущипливі зауваження про Марію Іванівну. Іншого товариства в кріпості не було, але я іншого й не бажав.
Незважаючи на провіщання, башкирці не повставали. Спокій панував навколо нашої кріпості. Та мир був порушений раптовою міжусобицею.
Я вже казав, що я займався літературою. Спроби мої, для тодішнього часу, були непогані, і Олександр Петрович Сумароков, кілька років згодом, дуже їх похваляв. Якось пощастило мені написати пісеньку, якою я був задоволений. Відомо, що письменники інколи, під виглядом прохання порад, шукають прихильного слухача. Отже, переписавши свою пісеньку, я поніс її до Швабріна, котрий один на всю кріпость міг оцінити твори віршувальника. Після маленької передмови, вийняв я з кишені свій зошит і прочитав йому такі віршики:
Мисль любовну одганяю,
Тщусь прекрасну забувать,
І ах. Машу уникаю,
Хочу вольність я дістать!
Але очі, що вразили,
У душі моїй сумній;
Вони дух мій розбудили,
Сокрушили спокій мій
Машо, ти узнай про болі,
Серцем пожалій своїм,
Зри мене у лютій долі,
У полоні я твоїм.
— Як тобі це подобається?—спитав я Швабріна, чекаючи похвали, як дані, мені неодмінно належної. Та на превелику мою досаду, Швабрін, звичайно поблажливий, рішуче заявив, що пісня моя нехороша.
— Чому ж саме? — спитав я його, ховаючи свою досаду.
— Тому,— відповів він,— що такі вірші гідні учителя мого, Василя Кириловича Тредьяковського, і дуже нагадують мені його любовні куплетики.
Тут він взяв у мене зошит і став немилосердно розбирати кожен вірш і кожне слово, якнайдошкульніше з мене глузуючи. Я не стерпів, вихопив з його рук свій зошит і сказав, що зроду не покажу йому своїх творів. Швабрін посміявся з цієї погрози.— "Побачимо,— сказав він,— чи одержиш ти свого слова: віршотворцям потрібен слухач, як Іванові Кузьмичеві графинчик горілки перед обідом. А хто ця Маша, перед котрою ти освідчуєшся в ніжній страсті і в любовній напасті? Чи це не Марія Іванівна?"