— Та ні,— заперечила Дуенья,— одного мула осідлано як для жінки — м'які попони, подушки.
— Ну, тоді тут готується викрадення,— сказав Тиран,— бо ці два стременні чи стайничі в сірих лівреях мають дуже таємничий вигляд.
— Може, й так,— мовила Зербіна, двозначно усміхаючись.
— Невже ця дама серед нас? — подав голос Скапен,— Один з тих двох прямує сюди, немов хоче домовитися, перш ніж вдаватися до сили.
— О, в цьому не буде потреби,— зауважила СІерафіна, кидаючи на Субретку зневажливий погляд, який та витримала з незворушною безсоромністю.— Є такі ласі, що самі охоче прямо стрибають в обійми викрадачів.
— Не кожного, кому того хочеться, викрадають,— відрубала Субретка.— Тільки бажання тут мало, треба мати ще й вабливість.
Розмова урвалася — стременний знаком велів кучерові зупинитися, підійшов і, скинувши берет, запитав, чи є в кареті панна Зербіна.
Зербіна проворно висунула з-під навісу темну голівку, сама відповіла, а тоді спритно скочила на землю.
— Мадемуазель, я до ваших послуг,— люб'язно і шанобливо мовив стременний.
Субретка поправила спідницю, провела пальцем довдрла вирізу корсажа, немов даючи полегкість грудям, і, обернувшись до акторів, невимушено сказала!
— Дорогі друзі, вибачте, що я покидаю вас. Удача інколи сама йде нам до рук, було б просто безглуздо її випустити, бо більше вона ніколи не повернеться. Фортуна, досі похмура й непривітна до мене, тепер привітно всміхається мені. І я хочу скористатися з її ласки, без сумніву, скороминущої. Будучи скромною субреткою, я могла сподіватися на прихильність лише Маскаріля чи Скапена. До мене залицялися тільки слуги, вельможі упадали за Люсік-дами, Леонорами та Ізабеллами, мене ж удостоювали хіба що побіжного поцілунку, підкріплюючи ним срібний півлуї-дор, сунутий у кишеньку мого фартуха. Та ось знайшовся чоловік з кращим смаком, він вважає, що поза театром субретка цілком варта панії; моя роль не вимагає особливо суворої доброчесності, от я й подумала, що не слід доводити до відчаю цього доброго чоловіка, дуже засмученого моїм від'їздом. Отож дозвольте мені взяти з воза свої пожитки, та на цім слові й бувайте здорові. Через деякий час я знайду вас у Парижі, бо в душі я акторка і ніколи не зраджувала театру надовго.
Слуги взяли Зербінині речі, рівномірно примостили їх на в'ючного мула; Субретка з допомогою стременного, який підтримав її, легко, ніби вчилася вольтижування у школі верхової їзди, скочила на мула, вдарила його підборами в боки і, легенько помахавши товаришам рукою, поїхала.
— Хай тобі щастить, Зербіно,— кричали їй актори, всі, окрім Серафіни, яка, затаївши на неї злість, мовчала.
— Шкода, що Зербіна поїхала,— зітхнув Тиран.— Я дужо хотів би утримати цю прекрасну субретку, але ж її ніщо більше не зобов'язує, окрім власної примхи. Доведеться пристосовувати ролі служниці для Дуеньї; її вид не такий приємний, як гарненьке лукаве личко, однак Леонарда мав талант коміка і чудово знає сцену. Якось обійдемось.
Карета рушила далі і їхала трохи швидше, аніж запряжений волами віз. Місцевість тут була вже зовсім не схожа на одноманітні ланди. Замість білих пісків довкола лежала родючіша рудувата земля. Подекуди видніли, як доказ певного достатку, кам'яні будинки серед садів, оточених живою горожею з тепер уже голих кущів, серед яких червоніли плоди шипшини і синіли ягоди терну. Край дороги росли високі дерева з могутніми стовбурами і міцним розложистим гіллям; опале листя жовтими цятками вкривало траву під ними, вітер піднімав листочки і гнав їх перед Ізабеллою та Сігоньяком, які, стомившись сидінням на возі, час від часу вставали і йшли пішки. Матамор подався вперед — у вечір-і'ій заграві на гребені пагорка, до якого вела дорога, темними обрисами вимальовувалась його хирлява постать, неначе проткнута його ж рапірою.
— Як це сталося,— говорив Сігоньяк, ідучи рядом з І за-" беллою,— що ви, дівчина високого роду — це видно по ваших манерах, скромності, розсудливості, вишуканій мові —> опинилися в цій мандрівній трупі акторів, серед людей, безперечно, славних, але зовсім не таких, як ви?
— Не подумайте тільки,— відказала Ізабелла,— що я якась знедолена принцеса чи, може, королева, позбавлена свого королівства і змушена в такому сумному становищі заробляти собі кусок хліба, виступаючи на сцені. Історія мого життя дуже проста, якщо хочете, я можу розповісти її. Мене привели сюди не удари долі, не якісь страшні злигодні чи романтичні пригоди,— я тут народилась, я, так би мовити, дитя театру. Балагула Феспіда — моя кочова батьківщина. Мати моя була акторка і дуже вродлива жінка. Вона грала трагічні ролі принцес та королев, причому сприймала їх надзвичайно серйозно, до своїх сухозлотних корон та скіпетрів з позолоченого дерева ставилася, як до справжніх, і навіть поза театром не хотіла чути ні про кого, окрім королів, принців та інших можновладців. А на сцені вона була така велична у своєму вбранні, що можна було подумати, ніби то не театральні плаття з підробленого оксамиту, а пишна багряниця чи справжня королівська мантія. В гордості своїй вона вперто відхиляла всі освідчення, благання і клятви тих зальотників, що в'ються біля актрис, як метелики навколо свічки. Коли одного вечора якийсь дженджик заявився до неї в убиральню й повівся надто вільно, вона встала і гукнула, наче справжня Томиріда 6, цариця Скіфії. "Гей, чати! Візьміть його!" — гукнула так владно і велично, що ошелешений кавалер миттю зник, забувши про своє залицяння. Та ось про цю гордість і неприступність, дуже незвичну для актрис, бо їх завжди підозрюють у легковажності, стало відомо одному знатному вельможі, принцу, якому сподобалось таке поводження,— він вважав, що тільки благородна душа може нехтувати банальні втіхи. Становище того вельможі в світі можна було прирівняти до становища королеви в театрі, тож вона й зустріла його лагідніше, не так пихато, як інших. Молодий, вродливий, він умів гарно говорити, був наполегливий і мав дуже важливе достоїнство — знатність і шляхетність. Що вам казати далі? Цього разу королева не гукнула варти, і в мені ви бачите плід їхнього щирого кохання.