А проте якщо б ви були наполегливіші, не побоялися, що колючі кущі подряпають вас, а гілки шмагатимуть по лицю, і, з трудом пробираючись по цій старовинній, глухій і зарослій більше, ніж дісова стежка, алеї, дісталися до кінця її, то вийшли б до викладеної черепашником ніші, схожої на грот. Поміж каменями росли посаджені колись півники, косарики, чорний плющ, тепер же до них приєдналися й інші рослини — гірчак, моріжок, дикий виноград,— які звисали нерівними пасмами, наполовину закриваючи мармурову статую міфологічної богині — чи то Флори, чи Помони 4; свого часу ця статуя, певно, була дуже гарна і робила честь своєму творцеві, тепер же вона стояла з відбитим носом, схожа на зображення смерті. Бідолашна богиня тримала кошик, у якому замість квітів видніли плісняві гриби, на вигляд — отруйні; та й сама богиня, здавалося, була отруєна, бо все її тіло, колись таке біле та чисте, взялося брудно-коричиевими плямами моху. Біля ніг богині, в кам'яній раковині, стояла вкрита зеленою ряскою бура калюжка води, що лишилася тут після дощів, бо з пащі лева, яку при бажанні ще можна було розгледіти, вода й не капала — вона давно вже не текла по забитих чи попсованих трубах.
Цей вигадливо оформлений куточок, хоч як зруйнований і занедбаний він був, показував, що колишні володарі замку жили в достатку й любили мистецтво. Якби статую добре почистити і полагодити, то в ній можна було б розпізнати флорентійський стиль епохи Ренесансу — в такій манері творили ті італійські скульптори, що приїхали до Франції слідом за метром Ру чи Пріматіччо 5, саме в той час, коли, певно, найпишніше розквітав рід володарів замку, нині геть занепалий.
Грот прилягав до позеленілого, роз'їденого вогкістю муру, на якому ще видніло плетиво поламаних граток — по них мали спинатися кручені рослини, густою завісою маскуючи внутрішній бік муру. Ледь видний тепер крізь буйне гілля безладно порослих дерев, цей мур закривав сад з другого боку. За муром аж до самого обрію, низького й похмурого, тягнулась одноманітна піщана рівнина, подекуди вкрита вересом.
Коли повернути назад — очам відкривалась та сторона замку, що виходила на подвір'я,— ще більш занедбана й понівечена, ніж описана, бо останні господарі намагалися підтримувати хоча б зовнішній вигляд і витрачали свої мізерні кошти, дбаючи саме про лицьовий бік.
На стайні, де вільно вмістилося б двадцятеро коней, стояла одна-однісінька сухоребра шкапа — шкірячи жовті зуби, вибирала в яслах якісь там соломинки й час від часу поглядала на ворота смутними очима, в западинах яких навіть монфоконські пацюки6 не знайшли б ні крихти жиру. На порозі псарні, поклавши морду на лапи, що аж ніяк не скидалися на пухові подушки, дрімав єдиний пес, такий худий, що шкура звисала, наче вона була занадто велика для нього; здавалося, пес так звик до безлюддя в цій глушині, що геть забув про пильність і вже не насторожувався, як то навіть у сні роблять усі собаки, вловлюючи найменший шум.
Щоб потрапити в саме житло, треба було пройти величезними сходами з дерев'яними поручнями на точених стовпчиках. На цих сходах було тільки дві площадки — на двох горішніх поверхах. До другого поверху сходи були кам'яні, а далі — з цегли та дерева. На стінах видніло зроблене в сірих топах і вже роз'їдене пліснявою малювання із світлотінями та перспективою, яке мало створювати враження пишного архітектурного рельєфу. Іще там можна було побачити кількох Гераклів7, які підтримували карниз на фігурних консолях, від того карниза починалося заокруглене склепіння, оздоблене мальованими гірляндами виноградних .грон і листя, крізь які прозирало бліде небо, поцятковане, мов географічна карта, невідомими острівцями, утвореними там, де протікала дощова вода. Поміж Гераклами в намальованих нішах красувались бюсти римських імператорів та інших історичних знаменитостей; але все це було таке невиразне, таке блякле, стерте і таке неживе, що здавалося, ніби то не реальні зображення, а тільки привиди їх, про які й говорити годилося б не словами, а тінями слів, бо звичайні слова надто грубі для цього. І коли хто йшов по тих безлюдних сходах, луна, вчувалося, з великим подивом вторувала звукам мого кроків.
Двері, оббиті зеленою саржею, яка вже пожовкла від часу і трималася лиш на кількох цвяхах з облізлою позолотою, вели в велику кімнату, що була, певно, їдальнею в ті казкові часи, коли в цьому спустілому домі ще їли. Товстий сволок розділяв стелю на дві частини, їх перетинали менші, декоративні балки, проміжки між якими були помальовані колись голубою фарбою, хоч тепер це навряд чи помітив бя хто під курявою та павутинням, бо на тій висоті щітка ніколи не торкалася стелі. Над старовинним каміном висіли розложисті, гілкуваті оленячі роги, а на стінах — потемнілі, закурені картини, з яких пильно дивилися чорними очима — це єдине, що було живим на мертвих лицях,— воїни в металевих латах, із шоломом збоку (або ж його тримав иаж); вельможі в оксамитових мантіях з круглими, твердими, накрохмаленими комірами, на яких голови лежали, як лежить на срібному тарелі голова Іоанна Хрестителя 8; поважні літні жінки в старомодних шатах, страшні своєю мертвотною блідістю, бо полинялі фарби робили їх схожими на упирів, ламій 9 чи вовкулаків. Намальовані провінційними мазіями, ці картини вже через саму примітивність виконання набували якогось химерного і жахливого вигляду. Деякі з них висіли без рам, деякі були обкантовані червонуватим, уже потемнілим золотим обідком. На кожному портреті в куточку видніли родовий герб і число, яке означало вік намальованої людини; числа стояли де більші, де менші, але навряд чи хтось помітив би особливу різницю між тими портретами — всі вони були в жовтих тонах із чорними, як сажа, тінями, покриті помутнілим лаком і густим шаром пилюки; двоє чи троє з цих полотен вкрилися пліснявою, набули кольору трупа, який уже розкладається, і стали явним доказом того, що останньому нащадкові цього войовничого і знатного роду геть байдуже до зображень його шляхетних предків. Увечері, при мерехтливому світлі ламп, ця німа й нерухома галерея перетворювалась, мабуть, у довгий ряд привидів, страшних і заразом смішних.