— У всякім разі ждати нам недовго,— відповів Сігоньяк.— Погляньте он туди, Валомбрез,— юрба розступається перед возом, яким везуть засудженого.
Справді, віз, запряжений шкапою, якій давно б уже пора бути на Монфоконі, оточений кількома верховими лучниками, прокладаючи собі дорогу крізь натовп цікавих, брязкаючи залізом, просувався до ешафота. На дошці, покладеній упоперек полудрабків, сидів Агостен, біля нього — сивобородий капуцин, який підносив до губів приреченому мідне розп'яття, відполіроване иредсмертними поцілунками здорових, але вже конаючих людей. Голова розбійника була запнута хусткою, зав'язані кіпці якої звисали на потилиці. Сорочка з грубого полотна і старі саржеві штани — ото й усе його вбрання.
То був убогий одяг для ешафота. Кат уже забрав собі все добро приреченого — він має таке право,— лишивши йому тільки це рам'я, якого цілком достатньо для смерті. На перший погляд здавалося, що Агостен їде собі вільний, насправді ж він був зв'язаний багатьма шворками, кінці яких тримав кат, сидячи позаду, щоб приречений не бачив його. Помічник ката примостився збоку на оглоблі воза, чимдуж поганяв худу шкапину.
— Ба! — озвався Сігоньяк, виглядаючи з карети.— Це той самий розбійник, що колись посеред дороги з групою манекенів напав на мене; я розказував вам цю історію, як ми проїжджали те місце, де все приключилося.
— Пам'ятаю,— сказав Валомбрез,— я тоді посміявся від усього серця. Але після того пройдисвіт, схоже, зайнявся серйознішими подвигами. Його погубило честолюбство; правда, зараз він досить спокійний.
Агостен, трохи блідіший під природною засмагою, ніж завжди, заклопотано обводив поглядом натовп, немовби шукав когось. Коли віз проїжджав біля кам'яного хреста, він помітив дітлаха, про якого мовилося на початку розділу,— той усе ще висів на хресті.
В очах приреченого блиснула радість, губи ледь відкрилися в легенькій усмішці, він непомітно кивнув головою — в тому жесті були водночас прощання й заповіт — і стиха сказав:
— Чікіта!
— Яке слово, сину мій, ви мовили,— озвався капуцин, махнувши розп'яттям,— Воно звучить, як жіноче ім'я,— то, певно, якась циганка чи розпусна дівка. Думайте ліпше про спасіння душі — ви стоїте на порозі вічності.
— Це правда, отче, і хоч у мене коси чорні, а ваша борода сива, ви молодші від мене. З кожним обертом колеса по дорозі до цього помосту я старію на десять років.
— Провінційний грабіжник мав би боятися смерті па очах у парижан, але цей Агостен поводиться доволі добре,— озвався Жакмен Лампурд, розштовхуючи ліктями юрбу роззяв і підходячи до ешафота.— Він не дуже засмучений, і вигляд у нього зовсім не такий, як буває у багатьох засуджених, котрі ще до страти стають схожі на покійників. Голова йому не труситься, він її тримає високо й рівно; ознакою мужності є й те, що він дивиться прямо на колесо. Якщо мій досвід не обманює мене, Агостен зустріне смерть цілком пристойно, не скімлячи, не борсаючись, не обіцяючи признатися в усьому, аби тільки виграти час.
— О. щодо цього не бійтеся,— підтримав Малартик.— На тортурах йому всадили вісім клинків, а він ні слова не сказав і не видав нікого з товаришів.
Поки точилася ця недовга розмова, віз під'їхав до ешафота, і Агостен, повільно ступаючи вслід за прислужником, підтримуваний капуцином, зійшов у супроводі ката по сходах на поміст. Не минуло й хвилини, як помічники ката, розпластавши засудженого, кріпко прив'язали його до колеса. Кат скинув свій червоний плащ, оздоблений білою нашивкою на плечі, закачав рукав, щоб зручніше було, і нагнувся узяти смертоносний залізний прут.
Настала остання мить. Томлива цікавість стисла глядачам груди. Лампурд і Малартик посерйознішали; Випивак перестав диміти люлькою, вийняв її з рота. Крутиморд, відчуваючи, що такий кінець жде і його, став сумний, задумався. Раптом якесь немов шелестіння пролетіло по натовпу. Підліток, що був на хресті, скочив на землю, прослизнув, наче вуж, крізь юрбу, дістався до ешафота, двома стрибками перелетів через сходинки і став на помості; бліде прекрасне личко малого сяяло такою самовідданістю і рішучістю, що здивований кат, уже піднявши залізну палицю, мимоволі спинився, затримав удар, який от-от мав упасти на приреченого.
— Геть звідси, шибенику,— закричав він,— а то моя кияка розтрощить тобі голову.
Але Чікіта не слухала його. їй було зовсім байдуже — уб'ють її чи пі. Нахилившись над Агостеиом, вона поцілувала його в лоб, сказала: "Я люблю тебе", а потім миттю — не встигли й оком кліпнути — ввіткнула йому прямо в серце НІЯЇ, який перед тим забрала назад у Ізабелли. Удар був такий сильний і влучний, що смерть настала майже одразу, Агостен ледве встиг сказати* "Спасибі".
— Cuando esta vivora pica, No hay remedio en la botica,—
пробурмотіла дівчинка і дико, мов несамовита, зареготавши, кинулася геть з ешафота; кат, ошелешений цією пригодою, опустив уже не потрібну палицю, не певен, чи слід трощити кості трупу.
— Добре, Чікіто, дуже добре! — не стримавшись, крикнув Малартик, який упізнав її в одязі хлопця.
Лампурд, Випивак, Кривуляй, Крутиморд та інші друзі з "Коронованої редиски", захоплені цим вчинком, стали щільною гурбою, щоб затримати погоню. Коли солдати натрапили на цю штучну перешкоду, почалася сварка, штовханина, потім і бійка, а тим часом Чікіта підбігла до карети Валомбреза, яка зупинилася на розі площі. Дівчинка видерлась на приступку і, чіпляючись обома руками за дверцята, впізнала Сігоньяка.
— Я врятувала Ізабеллу,— сказала вона йому,— врятуй мене.
Валомбреза страшенно зацікавила ця сцена, і він крикнув кучерові:
— Жени що є духу, якщо доведеться — хоч по головах цього наброду.
Але кучерові не треба було нікого давити. Натовп квапливо розступився перед каретою і одразу ж зімкнувся, щоб затримати неповоротких солдафонів-переслідувачів. За кілька хвилин карета дісталася до Сент-Антуанської брами, відгомін подій, які щойно відбулися, сюди ще не міг дійти, і Валомбрез велів кучерові їхати повільніше, тим більше, що екіпаж, який мчить з такою швидкістю, викликає цілком зрозумілі підозри. Минули передмістя, й герцог впустив Чі-кіту в карету. Дівчинка, нічого не кажучи, сіла на підлозі навпроти Сігоньяка. Зовні вона була зовсім спокійна, а насправді — страшенно збуджена. Жодна рисочка не здригнулася на її лиці, але звичайно бліді щоки горіли рум'янцем, і від того широко розплющені невидющі очі сяяли неприродним блиском. У душі Чікіти щось перевернулося. Несамовите зусилля волі прорвало оболонку дитинства, в якій дрімала дівчина. Проколовши ножем серце Агостена, вона заразом розкрила своє власне серце. З того вбивства народилася її любов; дивна, майже безстатева чи то напівдитина, чи напівміфічпа пустотлива істота, якою вона була досі, перестала існувати. Тепер це була ягінка, і любов її, розквітнувши за коротку мить, мала стати вічною. Поцілунок і удар ножем — така була справжня любов Чікіти.