— О, від усього серця! — мовила Ізабелла, беручи дитину за голову і цілуючи її в смагляві щоки, які аж спаленіли від глибокого хвилювання.
— А тепер прощай! — сказала Чікіта, вже спокійна, як звичайно.
Вона зібралася вийти так само, як і зайшла, але зненацька побачила на столі ніж — дівчина вчила молоду акторку оборонятись ним од Валомбреза.
— Я заберу свого ножа,— сказала вона Ізабеллі,—— тобі він більше не потрібен.— І зникла.
XVIII. В колі сім'ї
Хірург поручився, що Валомбрез проживе до завтра. Обіцянка його збулася. Коли світанок проник у кімнату, де на столах валялися безладно розкидані закривавлені бинти, молодий герцог іще дихав. Навіть повіки його трошки піднімалися, й осклянілі очі дивились довкола мерхлим поглядом, у якому застиг підсвідомий жах небуття. Крізь туман непритомності явилася йому кістлява машкара смерті, і очі його часом зупинялися, немов бачили щось жаске, невидиме для інших. Щоб відігнати це марево, він приплющував повіки, й чорна бахрома вій підкреслювала воскову блідість щік; він уперто не розплющував очей. Потім видиво щезало. Тоді обличчя хворого ставало трохи спокійніше, і його погляд знову починав блукати довкола. Душа його повільно верталася з порога раю, і серце починало тихенько битися: припавши вухом до грудей, лікар чув слабенькі удари, ледь помітні ознаки життя, які може почути тільки людина знаюча. Крізь напіврозтулені губи біліли зуби, й здавалося, що то застигла бліда усмішка, ще сумніша, аніж гримаса болю, бо така усмішка позначає уста людини на порозі вічного покою; але ось до фіолетових тонів примішуються рожеві відтінки — вони показують, що кров помаленьку відновлює свій плин.
Стоячи в головах пораненого, добродій Лоран, хірург, пильно і проникливо стежив за цими ледь помітними ознаками. Такій вченій людині, як доктор Лоран, не вистачало тільки слушної нагоди, аби здобути заслужене визнання. Поки що він застосовував свій талапт тільки in anima vili *, у глухих закутках лікував сільських жителів, бідних городян, солдатів, писарів та інших дрібних судових чиновників, життя чи смерть яких нічого не важить. Отож лікуванню молодого герцога він надавав величезного значення. Самолюбство й гордість брали однакову участь у його герці зі смертю. Щоб уся слава перемоги дісталася йому, Лоран сказав принцові, який хотів викликати з Парижа найзнамени-тіших лікарів, що цілком упорається з цим ділом сам і що переміна методи лікування такого поранення може бути вельми небезпечна.
"Ні, він не помре,— міркував учений медик, оглядаючи молодого герцога.— Гіппократового лиця 2 у нього немає, руки й ноги не холонуть, і він добре переніс тривожний ранковий час, який посилює хвороби і зумовлює зловісну кризу. Зрештою він просто повинен жити, його порятунок — це моє щастя; я вирву з кістлявих рук смерті цього молодого красеня, спадкоємця дворянського роду! Різьбярі ще довго ждатимуть, коли їм доведеться робити для нього мармуровий надгробок. Він витягне мене з цього глухого села, де я животію. Спочатку спробуймо трохи відновити його сили .*а допомогою зміцнюючих засобів, хай навіть це викличе гарячку.
Він сам — бо його famulus 3 півночі чергував біля пораненого і тепер спав на імпровізованому похідному ліжку — відкрив сумку з медикаментами, дістав кілька пляшечок, у яких були ліки різного кольору, одні — червоні, мов рубіп, другі — зелені, наче смарагд, ті жовто-золотисті, а ті прозорі, ніби алмаз. На пляшечках були наклеєні етикетки з різними скороченими латинськими написами, схожими для необізнаного на якісь кабалістичні знаки. Доктор Лораи, хоча й буз певен себе, а проте по кілька разів прочитав написи на відібраних пляшечках, подивився вміст їх на світло — сонячний промінь саме пробився крізь завіси — потім відлив з кожної пляшечки трошки тих ліків у срібну мензурку, зважив їх і зробив мікстуру, рецепт якої знав тільки він.
Приготувавши суміш, Лоран розбудив свого помічника й велів йому трошки підняти голову Валомбреза, а сам тоненьким шпателем розціпив пораненому зуби і всунув поміж тими двома рядами перлів вузеньку шийку пляшечки. Кілька крапель рідини попало на піднебіння молодому герцогові, і від гострого смаку тої кріпкої рідини його нерухоме обличчя трохи скривилося. Один ковток, другий котився йому десь у груди, і незабаром хворий, на превелике задоволення лікаря, випив без особливих зусиль усе, що було в пляшечці. В міру того, як Валомбрез пив, на його вилицях розливався ледь помітний рум'янець, в очах засвітився легенький теплий відблиск, рука, нерухомо витягнута на ковдрі, ворухнулася, спробувала пересунутись. Поранений зітхнув і, немовби пробуджуючись від сну, окинув усе довкола поглядом, у якому вже появлялася свідомість.
"Я веду ризиковану гр,— подумки мовив Лоран.— Це чарівні ліки. Вони можуть воскресити, а можуть і вбити. Воскресили! Да будуть благословенні Ескулап, Гігія 4 і Гіппократ!"
В цю мить чиясь рука обережно розсунула завісу й поміж складками тканини з'явилося благовидне лице принца, стомлене і на десяток років постаріле після тривог цієї жахливої ночі.
— Ну що, пане Лоран? — пошепки запитав принц схвильованим голосом.
Лікар приклав палець однієї руки до губів, а другою показав на Валомбреза, трошечки піднятого на подушці і вже не схожого на покійника — мікстура обпекла його, наче вогнем, і оживила.
Добродій Лоран нечутно, як звичайно ходять люди, котрі доглядають хворих, підступив до дверей, де стояв принц, і, одвівши його трошки вбік, сказав:
— Ви бачите, ясновельможний пане, що стан вашого сина аж ніяк не погіршав, він помітно поліпшується. Ясна річ, небезпека ще не минула, але, якщо не буде непередбачених ускладнень — а я докладаю всіх сил, щоб запобігти цьому,— то, думаю, він одужає і зможе й далі вести таке ж преславне життя, наче ніякої рани і не було.
Лице принца осяяла глибока батьківська радість; він ступив у кімнату, щоб поцілувати сина, але доктор Лоран, поштиво доторкнувшись до його рукава, зупинив вельможу:
— Дозвольте мені, принце, заперечити проти здійснення такого природного вашого бажання; лікарі часто бувають нестерпні, бо медицина — найсуворіша з усіх наук. Ради бога, не підходьте до герцога. Він дуже слабий, і в такому стані ваша присутність, дорога і водночас грізна для молодого герцога, може спричинити небезпечний приступ. Всяке хвилювання для нього було б фатальне, воно може порвати ту благеньку ниточку, якою я прив'язав його до життя. За кілька днів рана почне гоїтися, сили хворого помалу відновлюватимуться, і ви матимете радість бачити його скільки завгодно, вже нічого не боячись.