— І доки' ж ви,— озвалась молода жінка,— збираєтесь держати мене в неволі, як берберський бандит, а не благородний християнин?
— Доти, доки ви не полюбите мене чи не скажете, що полюбили, бо це зрештою одне й те саме,— відповів герцог цілком серйозно і дуже впевнено. Потім чемно вклонився Ізабеллі і вийшов, сповнений невимушеної гідності, мов сущий придворний, котрий ні за яких обставин не втрачає самовладання.
А через півгодини лакей приніс букет надзвичайно рідкісних квітів різних кольорів і запахів; у цю пору року квіти взагалі були рідкістю, й тільки неабиякий талант садівників і штучне літо оранжерей примусило чарівних дочок Флори так рано розцвісти. Стебла квітів у букеті були стиснуті прекрасним браслетом, гідним королеви. Серед квітів, привертаючи погляд, білів згорнутий удвоє папірець. Ізабелла взяла його, бо в її становищі ці дрібні вияви люб'язності вже не мали того значення, якого вона надавала б їм на волі.
То був лист Валомбреза, написаний сміливим почерком і в таких висловах, які цілком відповідали його вдачі. Впізнавши ту саму руку, що написала слова "Для Ізабелли" на шкатулці з коштовностями, поставленій у її кімнаті в Пуатьє, полонянка прочитала:
"Дорога Ізабелло, посилаю вам ці квіти, хоча й певен, що ви приймете їх без піякої радості. Це квіти від мене, і через те їхня свіжість та незвичайність не здобудуть ласки перед вашою незрівнянною суворістю. Та хоч би що їм судилося — хай навіть ви візьмете їх тільки для того, аби, на знак великої зневаги, викинути у вікно,— вони примусять вашу гнівну думку спинитися, може, з прокляттям, на тому, хто, незважаючи ні на що, проголошує себе вашим незмінним поклонником.
Валомбрез".
Ця записка, хоча й складена в манірно-люб'язному тоні, нагадувала про дивовижну впертість того, хто її написав і кого ніщо не могло стримати, але вона почасти справила саме те враження, якого й сподівався герцог. Ізабелла, насупившись, тримала в руці записку, і перед нею в диявольській подобі поставав образ де Валомбреза. А на столику перед нею лежали покладені слугою квіти, здебільшого з чужих земель; вони розпускалися в теплі кімнати, ширячи довкола густі й п'янкі екзотичні запахи. Ізабелла взяла букет і, не знімаючи надітого на стебла діамантового браслета, викинула в передпокій — злякалася, що квіти можуть бути насичені якимось сильнодіючим приворотним зіллям, снотворним чи здатним збудити чуттєвість і запаморочити голову. Ніколи ще з такими прекрасними квітами не обходилися так кепсько; а тим часом вони подобались Ізабеллі, одначе, зберігши букет, вона могла б мимоволі підохотити самовпевненого герцога; та й самі ці невидані рослини з якимись чудними барвами й незнайомими запахами не мали скромної чарівності звичайних квітів, своєю пихатою красою вони нагадували де Валомбреза, були схожі на нього.
Потім вона поклала букет на поставець у сусідній кімнаті і тільки-но знову сіла в крісло, як прийшла покоївка, щоб одягнути її. То була досить гарна дівчина, дуже бліда, покірлива, сумна і, здавалось, байдужа в своїй послужливості, немов пригнічена затаєним страхом чи владою якоїсь жорстокої сили. Майже не дивлячись на Ізабеллу, вона запропонувала їй свої послуги таким тихим, безживним голосом, наче боялася, що стіни почують її. Молода жінка ствердно кивнула головою, і покоївка розчесала їй біляві коси, збиті після бурхливих подій учорашнього дня і тривожної ночі, зав'язала шовкові кучері оксамитовими бантами — впоралася швидко і вправно, як перукарка, що добре знає своє ремество. А тоді витягла із зробленої в стіні шафи кілька розкішних і елегантних суконь, немовби пошитих на Ізабеллу; її плаття було пом'яте і не дуже чисте, а проте молода актриса не захотіла надівати ті сукні, бо то, здавалося їй, було б усе одно, що носити герцогську ліврею, а вона твердо надумала нічого не приймати від нього, хоч би скільки тривало її ув'язнення.
Покоївка не наполягала, зважила на цю примху — так приреченим дозволяють в тюрмі все, що їм заманеться. А ще можна було подумати, ніби служниця не хоче ближче знайомитись із своєю тимчасовою господинею, аби не перейнятися марним співчуттям до неї. Вона обмежувалась, наскільки могла, суто автоматичними діями. Ізабелла спочатку сподівалася щось узнати від покоївки, а тепер зрозуміла, що розпитувати нема сенсу, і не без деякого страху довірилась рукам цієї мовчазної служки.
Коли покоївка пішла, принесли обід, і, незважаючи на своє сумне становище, вона віддала йому належне — навіть у пайтендітніших істот природа вимагає свого. Обід підкріпив Ізабеллу, бо її сили були вже геть вичерпані хвилюванням і боротьбою з усякими замахами проти неї. Трохи заспокоївшись, полонянка поринула думкою до мужнього Сігоньяка, який тримався так хоробро і, хоча й був один, вирвав би її у викрадачів, коли б не втратив кілька хвилин, поки вивільнився з-під покривала, накинутого на нього підлим сліпцем. Тепер він, мабуть, уже знає про все й, без сумніву, поспішить на допомогу тій, кого любить більше, ніж своє життя. Ізабелла подумала про небезпеки, які чигатимуть на барона в цьому ризикованому ділі, бо ж герцог не той чоловік, щоб без опору випустити свою здобич,— подумала, і сльози підступили їй до очей; у цих сутичках вона звинувачувала себе і мало не проклинала свою вроду, джерело всього лихого. А вона ж поводилася скромно, ніколи не старалась кокетуванням збуджувати навколо себе пристрасті, як то роблять багато актрис і навіть дами з вищого світу й городянки.
На цьому її думки перебив короткий сухий стук у вікно, аж шибка тріснула, наче її розбив град. Ізабелла підійшла ближче й побачила навпроти на дереві Чікіту, яка потайці, знаками веліла їй відчинити вікно, розгойдуючи при тому свою мотузку з залізним кігтем на кінці. Полонена актриса зрозуміла наміри дівчини, зробила, як та показувала, і кинутий упевненою рукою гак зачепився за віконну раму. Другий кінець Чікіта прив'язала до гілки і, так само, як учора, повисла на тій шворці; вона ще не була й на пів-дорозі, як вузол розв'язався і вірьовка, на превеликий жах Ізабелли, вишмигнула з гущавини дерева. Актриса боялася, що дівчинка впаде в зелену воду рову, аж ні: зовсім не розгубившись від нещасного випадку —ч якщо тільки то був випадок — і не випускаючи шворки, Чікіта опинилася біля стіни замку під вікном, до якого вона скоро видерлась, підтягуючись за допомогою рук і впираючись ногами в стіну. Потім вона вилізла на підвіконня, легко стрибнула в кімнату і, побачивши бліду мов полотно, майже непритомну Ізабеллу, всміхнулася: