Отже, і з цього боку, так само, як і з інших, утекти не можна було. Тому полонянці й дали таку волю. її тюрма була відкрита, мов у тих заморських птахів, яких перевозять па кораблях, не зачиняючи клітки — адже вилетівши і трохи політавши, птахи неодмінно повертаються й сідають на щоглу, бо найближча суша від них так далеко, що крила не донесуть їх, ослабнуть. Рів з водою довкола замку був наче океан довкола корабля.
В затінений куток двору виходили вікна якоїсь нижньої кімнати, закриті віконницями. Крізь одну віконницю, причинену не так щільно, як інші, пробивалося червонясте світло і долинав добре чутний серед нічної тиші гамір. Молода жінка, яку вела цілком зрозуміла цікавість, підійшла до того вікна, заглянула в шпарку й побачила, що відбувається в кімнаті.
Круг столу, освітленого лампою на три ріжки, що звисала на мідному ланцюгу зі стелі, бенкетували здорові молодики з лютими, грубими пиками — Ізабелла одразу впізнала своїх викрадачів, хоча й бачила їх тоді в масках. То були Кривуляй, Крутиморд, Рашпіль і Випивак, їхня зовнішність цілком відповідала цим чудовим прозвиськам. Горішнє світло затіняло їхні очі, зате чітко вирізняло блискучі лоби, окреслювало носи й чіплялося за недоладні вуса, від чого лиця гуляк видавалися ще дикішими, хоча й так вони були просто жахливі. Агостен, уже без перуки й накладної бороди, в яких він вдавав сліпого старця, сидів трохи осторонь, край столу,— провінційний розбійник не міг бути запанібрата з паризькими бандитами. А" найпочесніше місце віддали Малартикові, якого одностайно обрали королем бенкету. Його лице було блідіше, ніж звичайно, а ніс — червоніший; це явище пояснювала кількість пляшок — порожніх, що лежали на буфеті, мов трупи, винесені з поля бою, і повних, які слуга невтомно й швидко ставив перед ним.
З безладних розмов пияків Ізабелла розрізняла тільки деякі слова, та й їх вона здебільшого не розуміла, бо то була мова злодійських кубел, шинків та фехтувальних залів, доповнена ще всякими бридкими словами. Ізабелла трохи змерзла і, не почувши нічого, що проливало б світло на її майбутнє, хотіла вже піти собі, коли це Малартик, вимагаючи тиші, так грюкнув кулаком по столу, що пляшки аж захиталися, мов п'яні, а келихи стукнулись один об один і озвалися чистими, мелодійними звуками: до-мі-соль-сі. Хоч які п'яні були гуляки, а й вони підскочили на лавах десь на півфута і враз повернули свої писки до Ма-лартика.
Гамір на мить затих, Малартик встав і, піднявши келих так, що вино в ньому заблищало на світлі, мов коштовний камінь у персні, сказав:
— Послухайте, друзі, пісню, яку я сам склав, бо володію лірою не гірше, ніж шпагою; це вакхічна пісня, котра пасує доброму пиякові. Риби п'ють воду, й тому вони німі, а коли б пили вино, то співали б. Нумо, покажім співочою пия-тикою, що ми належимо до людського роду.
— Пісню! Пісню! — загукали Випивак, Рашпіль, Крути-морд і Кривуляй, нездатні простежити за такими витонченими розумуваннями.
Малартик енергійно кашлянув, прочищаючи горло, і, наче співак, якого запросили до королівського палацу, заспівав хоча й хриплувато, однак досить вправно, ось такі куплети:
Вславимо Вакха-п'яницю, В чари налиймо вина, Щоб рожевіли в нас лиця, Знайдем рум'яна в пивниці — Вип'ємо, браття, до дна.
Не нарікаєм на долю, Всі ми —хоробрі, міцні, Лицарі в місті і в полі, Келих — нам радість і воля, Пиймо й співаймо пісні.
Воду хтось там попиває — Що за нікчемний то драб! Щастя сердега не знає, Хай собі геть шкутильгає Прямо в болото, до жаб.
Товариство зустріло пісню захопленими вигуками, і Кру-тиморд, вважаючи себе за знавця поезії, не побоявся проголосити Малартика суперником Сент-Амана показуючи цим, як п'яне отупіння спотворило його висновки. Постановили на честь співака випити ще по скляночці; келихи були порожні, їх налили по самі вінця, і кожен сумлінно вихилив до дна, не залишивши ні краплі. Й це доконало най-слабших; Рашпіль сповз під стіл, ставши там матрацом для Випивака. Кривуляй і Крутиморд були кріпші, вони тільки опустили голови, поклавши їх на схрещені руки, як на подушки, й поснули. Малартик же сидів на стільці прямо, стиснувши в руці келих і витріщивши очі, а ніс його був такий червоний, що, здавалося, з нього, як із розжареного в кузні куска заліза, от-от посиплються іскри; долаючи оп'яніння, він машинально тягнув з урочистою впертістю, хоч ніхто вже й не підспівував йому:
Вславимо Вакха-п'яницю, В чари налиймо вина...
Ізабеллі було гидко дивитися на все це, вона відступила від щілини в віконниці, пішла оглядати двір далі, й незабаром опинилася під склепінням, де висіли з противагами ланцюги піднятого звідного мосту. Щоб вибратися звідси, неодмінно довелося б опустити його, бо іншого виходу не було, а зрушити цю важку й громіздку махину полонянка ніяк не могла, прийшлося відмовитись од думки про втечу. Взявши залишену лампу, Ізабелла знову пішла по галереї з портретами, на цей раз не так жахаючись, бо страх виникає од невідомості, а вона вже знала, що її налякало. Швидко перетнула бібліотеку, парадну вітальню й усі інші кімнати, які недавно оглядала з тривогою і страхом. Обладунки, що викликали у неї такий жах, тепер видавалися мало не смішними, і вона вже сміливо піднялася по сходах, якими раніше спускалася навшпиньки, майже не дихаючи, боячись розбудити луну, що дрімала в цій великій клітці.
Ллє який же був її жах, коли з порога своєї кімнати актриса побачила дивну постать, що сиділа в кріслі біля каміна! Звісно ж, їй не привиділося — вогні свічок і відблиски полум'я з каміна надто ясно освітлювали ту істоту, щоб можна було помилитися; правда, постать була маленька, щуплявенька, але жива і жвава, про що свідчили великі чорні очі — сяючи диким блиском, зовсім не схожі на безживно-тьмяні очі привидів, вони втупилися в Ізабеллу, яка стояла в розчинених дверях. Довгі темні коси були відкинуті пазад, і це давало можливість краще роздивитися смагляве лице, всі його риси, тонко окреслені ясною молодечою худорлявістю, розтулені губи, за якими виднів ряд сліпучо-білих зубів. Обвітрені на свіжому повітрі, але зграбні руки з темними пальцями і яснішими нігтиками були схрещені на грудях. Босі ноги звисали з крісла, не дістаючи до підлоги,— воли були ще надто короткі. В розрізі сорочки з сурового полотна тьмаво поблискувало перлове намисто.