Вона саме думала про все це, коли лакей у сірій лівреї, який було вийшов на кілька хвилин, повернувся з двома служниками, що несли невеличкий стіл, накритий на одного, і сказав:
— Обід подано.
Один слуга мовчки підсунув крісло, другий відкрив важку срібну супницю із старого столового сервізу, і звідти хмарою піднялася пара, ширячи довкола запах ситного бульйону.
Ізабелла, хоча й була прибита горем, відчувала голод і лаяла себе за це, паче природа може відмовитись од своїх прав; вона вже зачерпнула ложкою бульйону, але раптом подумала, що в страві може бути снотворне зілля, яке зробить її зовсім безборонною,— і відштовхнула тарілку.
Лакей у сірій лівреї, здається, догадався про її страх, і спершу сам ковтнув вина, води, покуштував усіх страв, які були на столі. Трохи заспокоївшись, полонянка з'їла ложку бульйону, скибочку хліба, обсмоктала крило курчатка; після пережитих хвилювань її морозило, тож, легенько перехопивши, Ізабелла підсунула крісло до вогню і, спершись ліктем на бильце, а підборіддям на долоню руки, якийсь час сиділа так, поринувши в гіркі, невеселі думки.
Потім вопа встала й підійшла до вікна — хотіла побачити, куди воно виходить. Ніде не було ні огорожі, ні ґрат — нічого, що нагадувало б тюрму. Але, нахилившись, дівчина побачила внизу під стіною позеленілу стоячу воду глибокої фоси, яка оточувала замок. Звідний міст, яким проїхала карета, вже підняли, й вибратися з замку не було ніякої можливості, хіба що тільки переплисти по воді. Та й видертись угору по крутих, викладених камінням берегах було дуже трудно. По той бік фоси височіли посаджені алеєю навколо замку вікові дерева, які геть закривали обрій. У вікна видніло тільки переплетене їхнє гілля — навіть голе, без листя, воно затуляло все, що було далі. Не лишалося ніякої надії на втечу або порятунок; пойнята глибокою тривогою, Ізабелла мусила ждати дальших подій, а це, певно, гірше від найстрашнішого лиха.
Тим-то бідолашна дівчина здригалася від будь-якого звуку. Легенько хлюпне вода, повіє вітерець, ледь чутно скрипне дерев'яна мостина, трісне поліно в каміні — на спині у неї виступають краплі холодного поту. Вона весь час ждала, що ось-ось відчиняться двері або відхилиться па-пель, відкриваючи потайний хід, і з темряви вийде хтось — людина чи привид. Можливо навіть, що привид був для неї не такий страшний. Уже сутеніло, і її все більше охоплював жах; увійшов високий лакей, несучи запалений свічник, і вона мало не зомліла.
В той час, коли Ізабелла тремтіла від страху в своїх пустинних покоях, її викрадачі пили-гуляли в одній із нижніх кімнат, бо вони мали зоставатись у замку — бути своєрідною залогою на той випадок, якщо на замок нападе Сігоньяк. Усі вони пили скільки влізе, але один особливо показував свою надзвичайну здатність жлуктити всякі напої. То був чоловік, який привіз Ізабеллу на своєму коні; він уже скинув маску, й тепер кожному було видно його бліде, схоже па голову сиру, обличчя, на якому горів розжарений до червоного ніс. По цьому носу, червоному, як спіла черешня, ви, певно, впізнали його: то був Малартик, Лампурдів друг.
XVI. Валомбрез
Залишившись сама в незнайомій кімнаті, де з хвилини на хвилину перед нею могла появитися в хтозна-якій формі небезпека, Ізабелла відчувала, що серце їй стискається від несказанної тривоги, хоча мандрівне життя і зробило її сміливішою, ніж звичайно бувають жінки. А тим часом саме це місце зовсім не видавалося похмурим у своїй старовинній, але прекрасно збереженій пишноті. Омахи полум'я весело танцювали на величезних полінах у каміні; свічки ясно освітлювали кімнату, відблиски світла проникали в найдальші куточки її, виганяючи звідти і темряву, й химери страху. Приємне тепло лилося довкола, викликаючи почуття блаженного спокою. В освітлених малюваннях на стінах не було нічого таємничого, і чоловік з портрета в багато оздобленій рамі над каміном дивився зовсім не тим пильним поглядом, який так лякає на деяких портретах, бо здається, що вій стежить за вами. Цей чоловік скоріше немовби усміхався доброю, поблажливою усмішкою, схожий на святого, до якого можна звернутися в час небезпеки. А проте ця затишна, гостинна обстановка аж ніяк не заспокоювала Ізабеллу, напружені нерви якої тремтіли, мов струни гітари, коли на ній грають; очі її непомітно окидали все навколо тривожним поглядом, намагаючись і боячись побачити те, що її ждало, а надміру збуджені почуття з жахом розрізняли серед глибокого нічного спокою невловні згуки — голоси тиші. Тільки бог знає, якого грізного значення вона їм надавала! Незабаром її тривога досягла таких розмірів, що Ізабелла надумала покинути цю яскраво освітлену, теплу й затишну кімнату і, ризикуючи натрапити на щось неймовірно страшне, податися по коридорах невідомого замку шукати якогось забутого виходу чи місця, де можна було б сховатися. Впевнившись, що двері кімнати не замкнені, вона взяла з круглого столика на одній ніжці лампу — лакей залишив її на ніч — і, прикривши світло рукою, рушила вперед.
Спочатку дівчина натрапила на сходи з хитромудрими залізними поручнями — тут недавно вона піднімалася в супроводі служника; тепер Ізабелла зійшла по них униз, слушно вважаючи, що виходу, через дкий можна втекти, на другому поверсі бути не може. Унизу, в коридорі біля сходів, побачила широкі двостулкові двері, повернула ручку, і двері розчинилися, тихенько зарипівши завісами,— за якихось три кроки того рипу вже й не почути було, проте Ізабеллі він видався таким гучним, наче то загримів грім. У тьмавому світлі, що сіялося крізь вологе повітря давно закритого приміщення, молода актриса побачила простору кімнату, не занедбану, але з ознаками тої мертвотності, яка буває в помешканнях, де ніхто не живе; широкі дубові лави тягнулись уздовж стін, оббитих шпалерами з зображенням людських постатей; на стінах висіли воєнні трофеї, довгі металеві рукавиці, щити й мечі, на яких спалахували відблиски світла. Посеред кімнати стояв великий стіл з товстими ніжками, й молода жінка мало не наштовхнулась на нього; обійшовши стіл, вона підступила до дверей, що вели в якусь іншу кімнату, і, пойнята жахом, зупинилась: по обидва боки дверей нерухомо стояли на чатах дві озброєні з ніг до голови постаті; їхні руки в металевих рукавицях були схрещені на руків'ях здоровенних мечів, упертих вістрям у підлогу, за-борола шоломів скидалися на голови потворних птахів, отвори для очей — на зіниці, а виступи для носа мали форму дзьоба; на гребені шоломів стирчали металеві пластинки, вирізані наче довгі пера, і здавалося, що то гнівно тріпотять крила; випуклі нагрудники, покарбовані блискітками світла, чудно випиналися, немов здіймались, глибоко дихаючи; від наколінників і налокітників одходили гострі сталеві колючки, загнуті, мов орлині кігті; носки чобіт теж були довгі й загнуті, наче кігті. При миготливому світлі лампи, що тремтіла в руці Ізабелли, ці два залізні привиди таки справді були страшні й могли налякати найбільших сміливців. І серце бідної Ізабелли сильно билося, актриса чула, як воно гупає і колотиться біля самісінького горла. Повірте, вона вже шкодувала, що вийшла з кімнати й подалася на цю повну несподіванок нічну.прогулянку. Але вояки, хоча й мали б помітити її, стояли так само нерухомо і, здавалося, не збирались потрясати мечами й перегороджувати їй дорогу; тоді актриса підступила до одного з них і піднесла світло йому під ніс. Воїна це ніскілечки не збентежило, він стояв собі в тій же позі, геть байдужий і незворушний. Ізабелла посмі-ліла і, вже догадуючись, у чому тут річ, підняла йому забо-роло — там відкрилася темна пороянява. Обидва чатові — то були тільки лицарські обладунки, забавна німецька оправа, надіта на остов манекенів. Помилка, якої припустилася бідолашна полонянка, блукаючи серед ночі в пустельному замку, була цілком простима, бо порожні металеві шкаралупи, зроблені на кшталт людського тіла, застиглістю своїх кутів і вузлуватістю суглобів ще краще відтворювали його форму й дуже скидалися на справжніх озброєних вояків. Побачивши свою помилку, Ізабелла, хоча й була в глибокому смутку, мимоволі всміхнулась і, подібно до героїв лицарських романів, які за допомогою талісмана розвіювали чари, що закривали вхід до заворояеного палацу, хоробро ступила в другу кімнату, зовсім не зважаючи на двох тепер уже не страшних, безпорадних чатових.