— Добре було б зробити це в четвер,— мовив економ,— мій хазяїн дуже нетерпеливиться; а в виборі п'єси він покладається на ваш смак і розсуд.
— Остання новинка — це "Комічна ілюзія" 2 молодого норманського автора, який подає великі надії,— мовив Ірод.— Вона зараз дуже популярна.
— Може бути й "Комічна ілюзія": там непогані вірші і прекрасна роль хвальковитого капітана.
— Тепер тільки скажіть точно, щоб ми не блудили, де міститься замок і якою дорогою туди їхати.
Економ графа де Померейля дав такі точні й докладні відомості, що їх вистачило б і сліпому, котрий намацує дорогу костуром; та, певно, побоюючись, що актор у дорозі може переплутати його вказівки — "їдьте прямо, потім зверніть праворуч, а тоді візьміть наліво",— він додав:
— Не обтяжуйте такими буденними, прозаїчними відомостями свою пам'ять, зайняту чудовими віршами наших найкращих поетів — я пришлю лакея, і він проведе вас.
Закінчивши діло, старий почав прощатися, раз у раз кла-пяючись; Ірод відповідав йому тим же, а економ на кожен уклін актора кланявся, згинаючись іще нижче. Скидалося, що то дві дужки трясуться одна навпроти одної в танці святого Віта3. Не бажаючи бути переможеним у цьому змаганні з чемності, Тиран спустився зі сходів, перейшов через увесь двір, зупинився аж на порозі хвіртки і ще раз, уже востаннє, вклонився славному дідуганові — щільно притуливши руки до боків, вигнувши спину й увібравши груди, наскільки дозволяв йому ягавіт, а головою майже торкаючись землі.
Коли б Ірод простежив поглядом за економом графа де Померейля хоча б до кінця вулиці, то, можливо, помітив би, що всупереч законам перспективи, постать його з відстанню не меншала, а ставала більшою. Зігнута спина випрямилась, старече тремтіння рук зникло, а жвава хода була зовсім не схожа на ходу подагрика; але Ірод уже повернувся в будинок і нічого цього не бачив.
У середу вранці, коли готельнґ слуги укладали декорації та тюки в запряжений парою дужих коней фургон — Тиран найняв його для того, щоб перевезти трупу,— здоровань у вельми пристойній лакейській лівреї, верхи на першеронському4 конику появився біля воріт заїзду, гучно ляскаючи пугою: гонець, який мав супроводити акторів, квапив їх з від'їздом. Жінки, що люблять полежати в постелі, а потім довго наряджаються, навіть коли це актриси, звиклі миттю, як того вимагає театр, міняти костюми, нарешті вийшли і посідали якнайзручніше на вимощених соломою дошках, прикріплених до боків фургона. Смішна фігурка на "Самарянці" вдарила вісім разів по своєму дзвону, коли незграбна колимага вирушила в дорогу. Десь за півгодини проїхали Сент-Антуанську браму й Бастілію, вежі якої відбивалися в чорній воді рову. Потім проминули передмістя з миршавими садками та городами біля будиночків і поїхали через йоле дорогою на Венсен5 — головна вежа його замку видніла вдалині, повита голубуватим серпанком туману, що поволі розвіювався під промінням сонця, як розвіюється на вітрі дим від гарматних пострілів.
Добрі коні йшли швидко, і незабаром фургон під'їхав до старовинної фортеці; побудовані в готичному стилі її оборонні споруди ще й тепер мали непоганий вигляд, але вже не могли опиратися гарматам і бомбардам. Позолочені півмісяці на мінаретах каплиці — творіння П'єра де Монтеро — весело блищали над фортечними мурами, немовби пишалися, що вони височать поряд з хрестом, символом покути. Помилувавшись кілька хвилин цією пам'яткою давньої пишноти наших королів, подорожні в'їхали в ліс, де поміж кущами та молодими деревами велично здіймалося кілька старезних дубів, чи не сучасників того, під яким Людовік Святий правив свій суд 6 — заняття, що вельми личить монархові.
По цій дорозі майже не їздили, і поява фургона часом захоплювала зненацька кроликів, які гралися собі, чеберяючи лапками, й нічого не чули, бо віз котився майже безгучно — земля тут була м'яка, в багатьох місцях поросла травою. Звірятка щодуху тікали, наче за ними гналися собаки, й це розважало акторів. Трохи далі дорогу перебігла злякана сарна, і ще довго було видно, як вона мчить поміж голими деревами та кущами. Сігоньяка, який виріс у сільській місцевості, все це особливо захоплювало. З радістю дивився він на поля, кущі, дерева, тварин на волі — на все те, чого був позбавлений відтоді, як жив у місті, де тільки й бачиш будинки, засмічені вулиці, димарі, з яких валить дим,— творіння людські, а не божі. Він дуже нудьгував би, коли б не добра жіноча душа, не блакитні очі, які замінили йому небо.
За лісом дорога піднімалася трохи вгору.
— Люба моя,— звернувся Сігоньяк до Ізабелли,— чи не хочете ви, поки наш ридван повзтиме на цей пагорб, трохи пройти пішки зі мною? Розімнетесь, ноги нагріються. Дорога тут гладенька, а погода чудова — по-зимовому ясно, легенький морозець, але не дуже холодно.
Молода актриса погодилась і, поклавши пальці Сігоньякові на простягнуту руку, легенько стрибнула на землю. Ізабелла могла дозволити собі це невинне побачення з коханим, хоча ніякої зустрічі наодинці, в чотирьох стінах, її сором'язливість не допустила б. Обоє то йшли вперед, не чуючи під собою землі, майже летіли, мов пташки, здіймаючись на крилах своєї любові, то зупинялися на кожному кроці, дивлячись одне одному в очі, тішачись тим, що вони разом, ідуть чи стоять поруч, тісно сплівши руки. Сігоньяк розповідав Ізабеллі, як він любить її; барон уже багато разів казав ці слова, а молодій жінці вони видавалися новими, як перше слово Адама, мовлене ним після свого сотворіння. Найделікатніша, найбезкорисливіша з усіх сущих, коли йшлося про почуття, Ізабелла старалася вдаваним невдоволенням і м'яким запереченням утримати в межах дружби любов, якої вона не хотіла увінчати, певна, що це зашкодить прийдешньому барона.
Та всі ті милі спірки й відмагання тільки розпалювали любов Сігоньяка, який у цей час зовсім не думав про пихату Іоланту де Фуа, наче її ніколи й не було.
— Робіть, що хочете, голубонько,— казав він коханій,— а вам не похитнути моєї стійкості. Я почекаю, коли ваші сумніви розвіються, чекатиму, якщо треба буде, навіть доти, доки ваші прекрасні золоті коси стануть срібними.