— Ні, пані,— відказав юний німець.— Ніхто мені ніколи не говорив про вас. Але, зачувши, що в Пломб'єре перебуває жінка, котра носить ім'я уславленого доктора Рекам'є, я не міг повернутись до Німеччини, не побачивши її.
V
Я зробив спробу проникнути разом з вами в душу Канта, як ті ізраїльтяни в Єрихон, підступаючи до фортеці концентричними колами під гучні згуки сурм, щоб приголомшити господаря й нагло захопити його. А тепер настав час добутися дна і сягти самісінького осереддя цього гігантського й могутнього духу.
Перші порухи німця незграбні й непевні. Натомість він обдарований атлетичною рефлексією. Тож не дивно, що він робить з неї опертя свого Всесвіту. Але на те існує й інша, вища причина. Кант зневажає будь-який перший порух, бо в ньому душа порушається не сама, а об'єктами. Дивлячись, слухаючи, бажаючи. Первинна [223] свідомість є чуттєвою, а чуттєвість — це пасивність. Активність суб'єкта починається лиш тоді, коли у гру вступає рефлексія. В ній суб'єкт живе власним коштом, своїми енергетичними ресурсами — порівнює, організовує, вирішує; зрештою, діє. Отже, сказати, що німець має добру здатність до рефлексії, те саме, що сказати: німецьке Я — найактивніше. Тут ми стикаємося з останньою спружиною, яка пускає в хід кантіанство і загалом усю німецьку філософію.
Усе дотепер сказане є поверхневим і додатнім порівняно з цією новою нотою найвищої активності. Тільки з погляду вирішальної риси набувають своєї справжньої вартості решта атрибутів. Тепер недовіра постає як звичайнісінька історична й оказіональна косметика. Кант недовірливий не зроду, а як новочасна людина. Його обачливість, його буржуазність та його дивний пієтет щодо реального прибирають зрештою протилежного характеру. Вони виявляються такими собі воєнними хитрощами. Не знаю, чи зрозуміють мене, але гадаю, що людина Півдня, котра має якесь чуття, не може не вчути в магістрі Канті гордовитість вічного вікінга, який шукає у скруті єдиного вільного виходу своєму несвоєчасному темпераментові.
Внесок Канта в історію філософії не обмежується критицизмом. Він став творцем етики — суттєвої частини ідеологічної системи. Коли ми переходимо від грецьких книжок з етики до Канта, то невдовзі помічаємо, як змінюється не тільки тон, а й дух. Після "Критики Практичного Розуму" ми судимо про питання моралі в трагічному ключі. Говорячи "аморальний", уявляємо щось противне природі й здатне вселити жах в душу. Ми навіч бачимо, як занепадає побудоване на аморальності суспільство, як на нього обрушується небозвід. Етика в Канта стає патетичною і посідає вивільнене релігійним почуттям місце у філософії без теології. В античному світі тональність була зовсім іншою. Замість морального й аморального говорилося про похвальне й ганебне. Обов'язком для стоїка було добропристойне й правильне. Для античного світу мораль належить, так би мовити, до витонченої сфери життя і розглядається як ще один похвальний набуток особистості, а не трагічний фатум. Ішлося про звичайне закріплення відповідних правил поведінки, з тим щоб наше існування було інтенсивним, гармонійним [224] і радісним. "Лучник шукає очима ціль для своїх стріл, а хіба ми не шукаємо її для нашого життя?" Цим змагальним жестом Арістотель розпочинає "Нікомахову етику", вправно кидаючи за вітром свій життьовий дротик.
Кантова логіка або метафізика осягає своєї вершини в етиці. Без неї їх не збагнути. Таким чином, етика — це філософія не того, що є, а того, що має бути. Безперервна класична традиція знаходить між речей такі достойні й досконалі, що наділяє їх гідністю і немов вторинною потенцією буття, що полягає в "має бути". Те, що "має бути", включається в безмір того, що є, а етична думка підпорядковується логічній чи метафізичній. Але річ у тім, що Кант проголошує примат практичного Розуму над теоретичним. Про що це говорить? До Канта розум був синонімом теорії, а теорія — це споглядання буття. Теоретично розум тяжіє до реальності, педантично її дошукується, покірно їй підпорядковується. Іншими словами, реальне — це модель, а розум — копія. Думати — це схвалювати. Але оскільки реальність не є розумом, він приречений приймати норму і закон сторонньої ірраціональної чи араціональної сили, несумісної з ним. І тут Кант зриває маску. За своїм першим обачливим жестом він наважується зухвало проголосити, що доки розум буде чистою теорією, пильним спогляданням, він залишатиметься ірраціональним. Істинний розум може прийняти тільки свій глибинний закон, він самовизначальний; замість того щоб звертатися до ірраціональної реальності, завжди ненадійної та проблематичної, йому необхідно самому виробити буття, узгоджене з розумом. Отже, ця творча функція, невластива теорії, є прерогативою волі, дії чи практики. Найавтентичніший розум — практичний. Пізнання перестає бути пасивним віддзеркаленням реальності і перетворюється на побудову. Те, що звичайно називають реальністю, є просто хаотичним матеріалом, з якого необхідно вирізьбити тіло Всесвіту.
Не думаю, що в історії була більш зухвала інверсія. Кант називає її своїм "коперниковим подвигом". Але насправді це значно більше. Коперник обмежується заміною однієї реальності в центрі Всесвіту на іншу. Кант повстає проти всякої реальності, зриває свою маску магістра і проголошує диктатуру. [225]
Розум із споглядального перетворюється на конструктивний, а філософія буття цілковито поглинається філософією "має бути". Пізнання — це не копіювання, а, навпаки, ухвалення. "Не розуміння має керуватись об'єктом, а об'єкт — розумінням". Для Платона філософ тільки filotheamon — споглядач. Для Канта мислення є законодавцем Природи. Знати — це не бачити, а повелівати. Безвідносна істина перетворюється в імператив.
Ми, середземноморський, а відтак споглядальний люд, завжди почуваємось розгубленими, коли Кант замість того щоб спитатися: як мені думати, щоб моя думка пристосувалась до буття?, ставить протилежне запитання: яким має бути реальне, щоб уможливити пізнання, тобто свідомість, тобто Я? Постава розуму переходить від покори до погрози. Відтак ми згадуємо прекрасних білих варварів, які одного дня вторглися на родючі землі Півдня. Вони належали до нового типу людей запальної, як каже Платон про скитів, вдачі. З ними в історії втверджується новий принцип, котрому Європа завдячує своє існування,— особиста воля, почуття незалежності від держави та Космосу. Під його впливом життя, що споконвіку було пристосуванням суб'єкта до Всесвіту, перетворюється в реформу Всесвіту. Пасивність відкидається, утвержується воля. Скрізь, де запанував германський дух, на чільне місце ставиться діяльний, динамічний, волюнтаристський принцип. До Декартової фізики, яка є інертною геометрією, Лейбніц додає поняття сили — vie, impetus, conatio. Реальність — це не річ, а порив. Із зерна, що його заронив Кант, постає одержимий Фіхте. Він відкрито обстоює, що філософія — не споглядання, а зухвальство, подвиг, чин — Tathandlung.