Саме цю різницю між мною та іншим південець називає Я. Звідси його незрівнянна грація у спілкуванні, його психологічна проникливість, його першопо-чатковий макіавеллізм. Він сприймає від ти і від Я протилежні струмені, які взаємодіють у соціальному русі. Ми майже втратили почуття давнішої товариськості. Для римлянина чи грека вигнання, самотність були одним з найбільших покарань. Тимчасом як німецьке Я живе, чуючи себе самого, Я Півдня полягає головним чином у пригляданні до ти. Відокремлене від ти, Я стає пусткою. Коли в останні роки античного світу меланхолійна душа Марка Аврелія прагне самотини, його "Soliloquios" ** видаються нам дивним діалогом. Ми не добачаємо там духу, який зосереджується на собі; навпаки, його Я проектується назовні, явно подвоюючись і витворюючи з самого себе зовнішнього приятеля, до якого й звертається з розважливими міркуваннями і не дуже щирими визнаннями. У творі Марка Аврелія бракує саме інтимності.
* Побажання (латин.).
** "Наодинці з собою" (латин.).
Про інтимність знає лиш той, хто знає самотність. Це зобопільні сили. Einsamkeit, Innerlichkeit... Мабуть, протягом усієї німецької історії не було інших слів, які б звучали так настійливо. За часів розквіту Середньовіччя Майстер Екхарт має зухвалість стверджувати, що вища реальність — божественна — пробуває [217] не зокола, а десь у глибині особистості. Він називає цю реальність "безгомінною пустелею Бога". Лейбніц витворює своїм інтелектом світ, що складається з різних, взаємонепроникних Я. Його монади не мають вікон. Кант робить рішучий крок. Він лишає тільки одну монаду, одне-єдине Я — центр і периферію всієї реальності.
Декарт і Кант, дві визначні постаті новочасної філософії, рушають у путь в ідентичному стані духу — з недовірою. Але невдовзі між ними виникає суперечність. На перший погляд видається, що вони йдуть одним шляхом; обидва дають раду сумнівові після спіткання з Я. Але Декарт знаходить не самотнє Я, а пов'язане з матерією, тілесністю. Для нього pensee і extension * — це дві рівнозначно первинні реальності. Внаслідок цього pensee в Декарта має щось від південної матеріальності. Доказом слугує те, що pensee обертається у нього душею, котра існує в просторі, в зовнішньому світі. І він не залишає її напризволяще, а розміщує в епіфізі. Чи Я Канта теж оселене в якійсь залозі? Суб'єктивність Канта є несумісною з будь-якою іншою реальністю: вона — це все. Назовні не лишається нічого ствердного. Зовнішній світ скасовано до такої міри, що не свідомість пробуває в просторі, а простір пробуває в свідомості.
* Думка і простір (фр.).
Тож додамо до недовіри ще одну рису кантіанської філософії — суб'єктивізм.
Система Канта та системи його наступників лишилися в історії філософії під прегарною назвою — "ідеалізм". Блок німецького ідеалізму — це одна з найвеличніших будівель, споруджених на планеті. Лише цього було б досить для виправдання й утвердження перед усесвітом існування Європейського континенту. У цій взірцевій побудові новочасне мислення сягає своєї вершини. Адже вся новочасна філософія — це дійсно ідеалізм. Є лише два поважних винятки: Спіноза, який не був європейцем, і матеріалізм, який не був філософією.
Упродовж чотирьох століть біла людина Заходу з неабиякою сміливістю та постійністю досліджувала світ з ідеалістичної точки зору. Вона вповні виконала свою місію, використавши всі наявні можливості. І досягла [218] мети — виявила, що допустилася помилки. Без цього чудового негативного досвіду нова філософія була б неможлива, але й нова філософія (і нове життя) може мати лиш одне гасло, заперечна формула якого звучить так: удосконалення ідеалізму.
Найдокладніша формула культури, будь-яка поважна точка зору, вичерпуючись, стає формулою інкультури. Бо культура, у своєму кращому розумінні, означає створення чогось нового, а не поклоніння перед готовим витвором. Для творчої наснаги всякий витвір є інертною та обмеженою матерією. Так, ідеалізм, який певний час був синонімом небезпечних виправ та подвигів, перетворився на фетиш культурного святенництва, негрів культури. Провінціали умлівають, зачувши саму луну від такого прегарного слова.
Слід зазначити, що термін "ідеалізм" в його сучасному ужиткуванні, доволі відмінному від давнішого, має два вузьких значення.
Перше. Ідеалізм — це будь-яка метафізична теорія, котра виходить з твердження, що лише свідомості властиві суб'єктивність або "ідеї". Таким чином, об'єкти мають реальність, оскільки вони мисляться суб'єктом — конкретним чи абстрактним. Реальність є ідеальна. Цей спосіб мислення неприйнятний для теперішньої філософської науки, яка вбачає в подібному твердженні фактичну помилку. Ідеалізм "ідей" — це лиш теоретичний суб'єктивізм.
Друге. Ідеалізм — це також будь-яка мораль, котра обстоює, що "ідеали" вартують більше, ніж реальності. "Ідеали" є абстрактними схемами, що визначають, якими мають бути речі. Але завідомо суб'єктивне ставлення до речей означає суб'єктивність самих "ідеалів". Ідеалізм "ідеалів" — це практичний суб'єктивізм.
IV
Скажи мені, що тобі до вподоби, і я скажу тобі, хто ти є. Уподобання — це те саме визнання. Той факт, що Кант, відгукнувшись на глибинну традицію своєї раси, наважується зробити з рефлективності субстрат Всесвіту, пояснює нам таємничий механізм німецької душі. Адже є безліч інших, очевидніших форм реальності! Чому віддавати перевагу саме їй? Є реальність чуттєвого [219] — facies mundi, як казав Спіноза; є нематеріальна реальність чисел, яка не сприймається на дотик і на око, але підвладна розумові; є реальність спонтанного духу... Озброєний недовірою, Кант проминає все це з неприхованою зневагою і, мов одноріг, схиляється тільки перед жінкою, поступається тільки перед реальністю, яка усвідомлює себе, перед свідомістю рефлексії.
Зверніть увагу, яку психологічну проблему ставить рефлективність. Для того щоб свідомість усвідомила себе, необхідно, щоб вона існувала, тобто необхідно, щоб вона перше здала собі справу з іншої речі, відмінної від себе. Ця іррефлективна .свідомість, що бачить, чує, думає і любить, не помічаючи, що бачить, чує, думає і любить, є спонтанною і первинною свідомістю. Усвідомлення її є вторинною операцією, що опановує спонтанний акт, тлумачить та аналізує його. Але котра з двох форм свідомості відіграє провідну роль? Де центр ваги нашого життя — у спонтанності чи рефлективності?