Хосе Ортега-і-Гасет
Кант
(Роздуми до роковин)
Переклад В'ячеслава Сахна
І
Упродовж десяти років я жив кантіанським мисленням, дихав ним, як повітрям, воно було для мене рівночасно домівкою і в'язницею. Я дуже сумніваюсь, що той, хто не має подібного досвіду, може властиво розуміти нашу добу. У працях Канта містяться головні секрети новочасної епохи, її чесноти та її вади. Завдяки генієві Канта в його філософії вирує розмаїття західноєвропейського життя чотирьох передніших століть, спрощене до годинникового механізму. Спружини, які очевисто рухають цю ідеологічну машину, механізм її функціонування не відрізняються від тих, що у формі прихованих тенденцій, течій та схильностей діяли на європейську історію від часів Відродження.
Мені коштувало великих зусиль визволитися з кантіанської в'язниці й уникнути його атмосферного впливу. Хто свого часу не сповідував довгими роками Кантові ідеї, не міг цього вчинити. Інтелектуальний світ рясніє добропорядними буржуа, які є кантіанцями, не відаючи того, кантіанцями несвоєчасними. І вони ніколи не перестануть ними бути, бо не були ними раніше усвідомлено. Ці непоправні кантіанці становлять сьогодні найбільше гальмо для поступу життя, оскільки вони є реакціонерами у властивому розумінні цього слова. До цієї фауни належать, приміром, "полі-тики-ідеалісти", дивовижний забуток минувшини.
Не побувавши в прегарній кантіанській в'язниці, годі з неї визволитися. Треба побути кантіанцем до самісінького споду, а відтак, шляхом перетравлення, відродитися новим духом. У світі ідей, зазначає Гегель, будь-яке вдосконалення означає заперечення, але всяке справжнє заперечення є збереженням. Філософія Канта є одним з вічних надбань, які конче треба зберегти для майбутнього. [205] Після довгого житів'я філософією Канта, так би мовити, пробування в ній, годилося б у годину його роковин звернутися до неї, аби приглянутись до неї зокола, як святкового дня ходять до зоологічного саду подивитись на жирафа.
Коли ми переймаємось якоюсь ідеєю, вона має для нас абсолютну вартість і розташована немов поза історичним обширом, в якому все конечне і приторочене до певного часу й місця. І справді, коли ми живемо якоюсь ідеєю, вона не просто собі існує, а незворушно витає над плином життя, ген понад ним, застилаючи весь обрій, тож не має чітких обрисів та подоби. Коли ж ми перестаємо нею жити, то бачимо, як вона зсідається, маліє, займає своє місце поміж іншим, у певному часовому відтинку, увиразнюючи свою подобу, прояснюючись барвами, зазнає і випромінює впливи у драматичній взаємодії з ближніми реальностями; ми бачимо, зрештою, її історичне життя.
З вікової відстані ми споглядаємо сьогодні філософію Канта, що облаштувалася в своїй чарунці європейського часу, в тій прегарній миті, коли помирає епоха рококо й починається велике романтичне виверження. Чудова пора пізньої осені, коли цукристий виноград ось-ось стане вином, а лагідне вечорове сонце золотить стовбури сосен! Без перебільшення можна сказати, що в цю мить європейська історія сягає кульмінації.
Ми собі і в голови не кладемо, що колись життя було не таке, як сьогодні. Річ не тільки в тому, що кожний день різниться від наступного; річ не в тому, що зміст наших прагнень, нашої віри, наших уподобань сьогодні геть інший, ніж учора. Відмінність, яку я маю на увазі, куди серйозніша. Річ у тім, що життя було інше самою своєю формою.
До Революції європейські спільноти мали певний стиль життя. Єдиний репертуар обов'язкових норм регулював життя індивідів. Спонтанно і без зайвих роздумів вони приймали певні норми, ідеї, способи почування. Отже, жити означало спиратися на ці міцні підвалини і внутрішньо коритися тому колективному стилю. Це надавало існуванню приємності, злагідності, простоти, супокою, що сьогодні нам видається неймовірним. Революція розколює суспільство на дві великі, непримиренно ворожі половини. Колись суперечності [206] були периферійною колізією. Відтоді соціальне співіснування стало, по суті, двобоєм між двома антагоністичними стилями. Немає нічого тривкого й безперечного; все — проблематичне. Хоча було б неправильно говорити лиш про два стилі. Романтизм означає новочасне змішання мов. Тож "рятуйся хто може!". Кожен індивід має шукати свої життьові засади, він не може спиратись на щось загальноприйняте. Прощавайте, приємність, злагідність, супокій! Коли ми проникаємо в душу XVIII століття, то, попри позірну скаламученість і збуреність поверхні, виявляємо його глибинний спокій. Сьогодні, навпаки, ми з подивом вчуваємо в найспокійнішій з вигляду людині відголос далекої глибинної бурі і велике сум'яття. Форма життя змінилася куди більше, ніж його зміст. Сьогодні йому властиві детермінованість, непередбаченість, дратівливість, поспіх та жорсткість.
Утім, не варто ставитися з ностальгією до тих часів, коли людина додержувалась колективного стилю. Якщо я називаю ті часи приємними на противагу нашій суворій добі, то лиш тому, що знаходжу в них відмінний смак. З цього не випливає, що суворі епохи не мають власних чеснот, яких бракує приємним епохам.
Ми могли б назвати чесноти, які наш спосіб щербатого, нелегкого й суворого життя протиставляє життю тих довершених і лагідних часів. Але це може завести нас так далеко, що ми навряд чи зможемо повернутись до нашої теми. Тож поговоримо про це іншим разом. А зараз мені хотілося б викласти в коротеньких нотатках головні риси Кантового вчення.
II
Кант не запитує, що таке реальність чи яка вона, що таке речі, що таке світ. Він, навпаки, запитує, чи можливе пізнання реальності, речей, світу. Це розум, який повертається спиною до реального і заопіковується самим собою. Така тенденція духу до самокопирсання не нова, вона, певніш, характеризує загальний стиль філософії, започаткованої в часи Відродження. Своєрідність Канта полягає в тому, що він довів до скрайньої форми таке нехтування всесвіту. Він зухвало витручає з метафізики всі проблеми реальності та онтології, лишаючи тільки проблему пізнання. Йому [207] важить не знати, а знати, чи справді він знає. Іншими словами, більш ніж знати, йому важить не помилятись.