– Хотіла б я знати, що гірше: бути сто раз зґвалтованою піратами-неграми, мати відрізаний зад, пройти під шомполами в болгар, бути відшмаганим чи то повішеним під час аутодафе, бути порізаним за життя, гребти на галері, зазнати, нарешті, всіх злиднів, які лиш бачили ми, чи, може, лишатися тут, нічого не робивши?
– Це велике питання, – сказав Кандід.
Розмова викликала нові міркування, і Мартен зробив висновок, що людина родиться, щоб жити в конвульсіях турбот або в летаргії нудьги. Кандід не погоджувався з тим, але сам нічого не твердив. Панглос признався, що весь час він тяжко страждав, та, раз прийшовши до висновку, що все йде на диво добре, тримався цього переконання завжди і ні в що інше не вірить.
Нова подія остаточно зміцнила Мартена в його принципах, захитала, як ніколи, Кандіда і збентежила Панглоса. Одного дня вони побачили коло свого хутірця Пакету і брата Жірофле в страшних злиднях; вони швидко проїли свої три тисячі піастрів, розходилися, знову сходилися, сварилися, сиділи у в'язниці, тікали, і, врешті, брат Жірофле став турком. Пакета лишалася при давній своїй професії, але нічого не заробляла.
– Я добре передбачив, – сказав Мартен Кандідові, – що ваші піастри будуть швидко розтринькані і зроблять їх тільки нещаснішими. Ви з Какамбо по шию сиділи в піастрах, а ви не щасливіші за брата Жірофле та Пакету.
– Ох, ох! – сказав Пакеті Панглос. – Само небо привело вас сюди. Бідна моя дитино, чи ви знаєте, що ви коштували мені кінчика носа, одного мого ока і одного вуха. Що з вами сталося! І що це за світ!
Ця нова пригода дала більше поживи для філософських розмов, ніж будь-яка інша.
Недалеко від них жив славетний дервіш, якого вважали за найкращого філософа в Туреччині. До нього і звернулися за порадою.
Панглос сказав йому:
– Учителю, ми прийшли спитати вас, для чого створено таку досить чудну тварину, як людина?
– А тобі що? – сказав йому дервіш. – Чи твоя це справа?
– Але, преподобний отче, – мовив Кандід, – так жахливо багато зла на землі.
– Ну то що! – сказав дервіш. – Хіба не все одно, зле на ній чи добре? Коли його величність виряджає корабель до Єгипту, невже він має цікавитись, чи вигідно на кораблі мишам, чи ні?
– Що ж робити? – спитав Панглос.
– Мовчати, – відповів дервіш.
– А я тішив себе надією, – сказав Панглос, – трохи поміркувати з вами про наслідки і причини, про найкращий із можливих світів, про походження зла, про природу душі та наперед установлену гармонію.
На ці слова дервіш зачинив їм перед носом двері.
Під час цієї розмови розійшлася новина, що в Константинополі задушили двох візирів та муфтія, а кількох їхніх приятелів посадили на палю. Ця подія спричинилася до великого занепокоєння на кілька годин. Панглос, Мартен і Кандід, вертаючись до хутірця, побачили одного доброго діда, що спочивав у холодку, недалеко від хати, під апельсиновим деревом. Панглос, так само цікавий, як і говіркий, запитав у нього, як звали задушеного муфтія.
– Нічого не знаю, – відповів дід, – я ніколи не знав на ймення ні одного муфтія, ні одного візира. Не знаю, про яку пригоду ви говорите, та і взагалі гадаю, що хто втручається до громадських справ, той гине найгіршою смертю, і що він того заслуговує… Сам я ніколи не розпитую, що робиться в Константинополі; досить з мене, що я посилаю туди на продаж овочі зі свого саду.
По цій мові він запросив чужинців до своєї хати; там дві дочки і двоє його синів почастували подорожніх кількома сортами шербету, власноручно виготованого, каймаком, приправленим цукатами, апельсинами, лимонами, ананасами, фісташками і кавою мокка, не змішаною з поганою батавською та острівною кавою. Потім дочки доброго мусульманина побризкали пахучими духами бороди Кандідові, Панглосу й Мартенові.
– У вас, мабуть, великі маєтки і найродючіша земля? – запитав Кандід у турка.
– Ні, я маю тільки двадцять десятин, – відповів турок, – і обробляю їх сам із своїми дітьми. Праця відганяє од нас три великі лиха – нудьгу, порок і злидні.
Повертаючись до свого хутірця, Кандід глибоко розмірковував над словами турка. Він сказав Панглосові й Мартенові:
– Цей добрий дід, здається мені, прожив своє життя краще, аніж ті шестеро королів, з якими ми мали честь вечеряти.
– Велич дуже небезпечна, як свідчать усі філософи, – сказав Панглос. – Еглона, царя моавітського, вбив Аод;[314] Авессалом повис на власному волоссі й був пробитий трьома списами; царя Надава, сина Ієровоама, убив Вооз; царя Елу – Замврій, Охозію – Ієй, Гофолію – Іоас; царі Іоахім, Ієхонія та Седекія пішли в неволю. Ви знаєте, як загинули Крез,[315] Астіаг,[316] Дарій,[317] Діонісій Сіракузький,[318] Пірр,[319] Персей,[320] Ганнібал,[321] Югурта,[322] Аріовіст,[323] Цезар,[324] Помпей,[325] Нерон,[326] Оттон,[327] Віттелій,[328] Доміціан,[329] Річард II англійський,[330] Едуард II,[331] Генріх VI,[332] Річард III,[333] Марія Стюарт,[334] Карл І,[335] три Генріхи французькі,[336] імператор Генріх IV?[337] Ви знаєте…
– Я знаю ще, – сказав Кандід, – що нам треба працювати в нашім саду.
– Маєте рацію, – сказав Панглос, – бо коли людина оселилася в саду Едемі, то це було ut operaretur eum,[338] щоб вона в ньому працювала, а це показує, що людина родиться не для спочинку.
– Працюймо не міркуючи, – сказав Мартен, – це єдиний спосіб зробити життя хоч трохи стерпним.
Уся невеличка громада пройнялась цим добрим наміром; кожен почав виявляти свої здібності. Маленька земля давала багато; Кунігунда була справді дуже погана, але вона навчилася прегарно пекти пиріжки; Пакета вишивала; стара клопоталась білизною. Ніхто, навіть брат Жірофле, не сидів без роботи, – він став добрим теслею і навіть чесною людиною. І Панглос не раз говорив Кандідові:
– Всі події нерозривно пов'язані в цьому найкращому із можливих світів. Бо, зрештою, коли б вас не вигнали здоровими стусанами ногою в зад за ваше кохання до Кунігунди; коли б ви не попали до рук інквізиції; коли б ви не виходили пішки всю Америку; коли б ви не прокололи шпагою барона; коли б ви не втратили всіх своїх баранів зі славної країни Ельдорадо, – ви б не їли тут ні цукатів, ні фісташок.