– Пані баронеса Тундер-тен-Тронк була ввічливіша, – зауважив Кандід.
Тим часом абат шепнув щось на вухо маркізі; та підвелась і вшанувала Кандіда милою посмішкою, а Мартена дуже шляхетним нахилом голови; вона звеліла дати місце й колоду карт Кандідові, що за дві талії[259]програв п'ятдесят тисяч франків. Після цього сіли вечеряти, і всі дивувались, що Кандід не стурбований своєю втратою. Лакеї говорили між собою своєю лакейською мовою:
– Напевне, якийсь англійський мілорд.
Вечеря була, як і більшість паризьких вечер: спочатку – тиша, потім – злива слів, де нічого не можна розібрати, потім – жарти, здебільшого безглузді, брехливі новини, дурні міркування, трохи політики і багато лихослів'я; говорили і про нові книжки.
– Чи читали ви, – спитав абат-перігорець, – роман пана Гоша,[260] доктора теології?
– Так, – відповів один із гостей, – але не міг його дочитати. У нас є багато безглуздих писань, але всі разом вони не дорівнюються безглуздю Гоша, доктора теології. Я набив собі таку оскому тими гидкими книжками, якими нас засипають, що почав грати у фараона.
– А "Нотатки" архідиякона Трубле?[261] Що ви про них скажете? – спитав абат.
– Ох, який він нудний! – сказала пані Пароліньяк. – Як докладно він розповідає про те, що всі знають! Як він важко сперечається про те, що не варте навіть побіжної згадки! Як нерозумно запозичає він чужий розум! І як псує він те, що краде! Він мені страшенно обрид, але вже не обридатиме; досить прочитати і кілька сторінок архідиякона.
Коло столу був один учений, людина зі смаком; він підтримав усе, що сказала маркіза. Потім говорили про трагедію. Пані спитала, чому деякі трагедії можна дивитись і не можна вчитати. Учений на те дуже добре пояснив, що п'єса може мати певний інтерес і не мати жодної літературної вартості; він довів у кількох словах, що не досить показати одну чи дві ситуації, які трапляються по всіх романах і раз у раз подобаються глядачам, а треба завжди сказати щось нове, не здаючися нудним, вдаватися часом до високих речей і раз у раз залишатися природним, знати людське серце і примусити його говорити, бути великим поетом, але так, щоб жодна особа в п'єсі не здавалася поетом, досконало знати мову, говорити нею чисто з постійною гармонією, але для рими ніде не жертвувати сенсом.
– Всякий, хто не додержує цих правил, – додав він, – може написати одну чи дві трагедії, яким аплодуватимуть у театрі, але ніколи не потрапить до гурту хороших письменників. Хороших трагедій дуже мало.
Одні з них – то ідилії в добре написаних і добре римованих діалогах; другі – політичні міркування, що присипляють вас, або нестерпні перекази, що вас одштовхують; треті – то якась маячня біснуватого, недоладна, варварська, з довгими звертаннями до богів, – бо ж ніхто не знає людської мови, – із сумнівними афоризмами та надутими загальниками.
Кандід уважно слухав ці слова і склав собі високу думку про балакуна; він насмілився схилитись до маркізи, що потурбувалась посадити його поруч себе, і спитав у неї, хто цей чоловік, що так добре говорить.
– Це вчений, – відповіла дама. – У карти він не грає, але абат часом приводить його до мене вечеряти. Він чудово знається на трагедіях і книжках і сам написав одну трагедію, що її обсвистали, та ще одну книжку, яку можна побачити тільки в книгарні його видавця. Один її примірник він подарував мені.
– Велика людина! – мовив Кандід. – Це другий Панглос.
Потім, звертаючись до вченого, він сказав:
– Ви, безперечно, певні, що все йде найкраще у світі фізичному й моральному і ніщо не може бути інакше?
– Зовсім ні, – відповів учений. – Я гадаю, що все в нас іде шкереберть, що ніхто не знає ні свого становища, ні своїх обов'язків, ні що він робить, ні що має робити, і, за винятком вечері, де досить весело і, здається, досить єднання, решта часу точиться в безглуздих суперечках: янсеністи проти моліністів,[262] парламент проти церкви, придворні проти придворних, літератори проти літераторів, фінансисти проти народу, жінки проти чоловіків, рідні проти рідних; якась вічна війна!
Кандід зауважив йому:
– Я бачив і гірші речі, але один мудрець, що мав нещастя померти на шибениці, навчав мене, що все це чудово, що це тільки тіні на великій картині.
– Ваш шибеник глузував зі світу, – сказав Мартен, – ваші тіні – то страшенні плями.
– То люди роблять плями, – сказав Кандід, – і не можуть без них обійтись.
– Але вони не винні, – сказав Мартен.
Більшість понтерів, нічого не розуміючи в цій розмові, попивали вино; Мартен міркував з ученим, а Кандід розповідав частину своїх пригод господині дому.
Після вечері маркіза повела Кандіда до свого кабінету і посадила його на канапі.
– То що ж, – сказала вона, – ви ще й досі безтямно кохаєте панну Кунігунду Тундер-тен-Тронк?
– Так, пані, – відповів Кандід.
Маркіза сказала йому, ласкаво посміхнувшись:
– Ви відповідаєте мені, як молодий вестфалець. Француз сказав би: правда, я кохав панну Кунігунду, але, побачивши вас, пані, я не певен, чи кохаю її.
– О пані! – сказав Кандід. – Я відповідатиму, як ви схочете.
– Ваше почуття до неї, – сказала маркіза, – народилось, коли ви підняли її хусточку. Я хочу, щоб ви підняли мою підв'язку.
– Залюбки, – сказав Кандід і підняв.
– Але я хочу, щоб ви й наділи її, – сказала дама, і Кандід надів.
– Бачите, – сказала дама, – ви чужинець. Своїх паризьких коханців я змушую часом томитися по півмісяця, а вам віддаюся з першої ночі, бо треба ж ушанувати вестфальського юнака.
Побачивши на руках молодого чужинця два величезні діаманти, красуня так похвалила їх, що з пальців Кандіда вони перейшли на пальці маркізи.
Повертаючись додому зі своїм перігорським абатом, Кандід почував муки сумління за невірність Кунігунді. Абат взяв участь в його горі; він дістав тільки невелику частину з п'ятдесяти тисяч ліврів, що програв Кандід, та з вартості двох напівподарованих, напіввідібраних діамантів. Але він мав на думці використати до краю всі можливості, які могло йому дати знайомство з Кандідом. Він довго говорив з ним про Кунігунду, і Кандід сказав, що щиро попросить вибачити цю прекрасну дівчину за свою невірність, коли побачиться з нею у Венеції.