Ще хвильку уваги: ритор — сухий, кощавий, вдягнений у захисного кольору плаття — уніформа рішучих екскурсоводів, хоч носити такі плаття їх ніхто не зобов'язує. Існує в житті не одна професійна мода, як от, наприклад, в учительок музики, які чомусь полюбляють дивоглядні берети й брючні костюми, що обтягують їхні тіла. Я можу впізнати вчительку музики й музейного екскурсовода на відстані, є в їхній зовнішності щось навіки дане. Те навіки дане світиться й у тій, котра ще недавно була моєю дружиною й образ якої щойно відтворила моя уява, коли я так бадьоро прокинувся після сну про вужа.
Я засміявся. Сміявсь я з кількох причин: по-перше, не був вужем, а по-друге, той образ у платті захисного кольору я можу стерти, як стирають із шкільної дошки вирішене завдання. Ну от, будь ласка! Я беру вогку ганчірку і стираю той образ, починаючи з голови. Я стираю голову, руки, ноги і залишаю тільки захисного кольору плаття. Воно висить серед кімнати, строго розпрямивши всі рубці, майже не набубнявіле на грудях, начебто під ним була дошка для прасування. Але ні, це говорить у мені лиха вдача, моя озлобленість, моє зболіле, перетліле "я". Можливо, й но шляхетно піддаватися таким афектам, адже не маю ніяких підстав для роздратування: нашу шлюбну фотокартку розрізано навпіл, я забрав своє зображення, а вона своє. Від неї в моїй квартирі залишилося тільки три речі: пуфик, тазик і тахта... Я спав на цьому ліжку, на якому лежу й зараз, а вона на тахті, бо терпіти не могла спати з кимось разом; ну що ж, я не протестував, бо коли мені треба було, я сходив з ліжка, ступав кілька кроків босими ногами по холодній підлозі — та й по всьому. Згодом я пересвідчився, що так навіть ліпше, бо міг після всього загорнутись у ковдру і помріяти трошки, уявляючи якісь дивоглядні речі, чи дівчат, чи щось там інше. Ні, вона була мудріша за мене хоч би й тому, що мала машинову запрограмованість. А що в її запрограмованість входило те, що я вряди-годи протуп-цював босими ногами по холодній підлозі, то приймала вона мої екскурсії з належною стоїчністю, як і всі житейські необхідності, тут я не можу їй нічого закинути.
"Господи,— подумав я,— дай мені щасливо розплющити очі!" Сьогодні я не піду в музей, бо вже два тижні, як подав заяву. Правда, нового місця я собі ще не відшукав, але на це буде ще час. Тому я й лежу розіп'ятий на власному ліжку й можу так пролежати скільки заманеться; мати моя не має звички мене будити. Вона шанує мій сон, як щось сокровенне, начебто це й справді щось сокровенне; коли я сплю, во па бродить по квартирі, ступаючи навшшшьках,— тиха, безсловесна тінь, яка, здається, тільки й існує, щоб варити, прати, прибирати і лише інколи, коли нікого нема вдома, підійти до фортепіано й трохи пограти; її душа потребує тої музики. Моя ж душа музики не потребує, вона потребує шелесту сторінок, бажано старих, пожовтілих, я тоді справді забуваю про світ.
Бом, бом, бом! — б'є наш настінний годинник, і мати, мабуть, злякано повертає в той бік голову, але до бою годинника я звик з дитинства, він не будить мене, тільки ко-лисає і бавить, наче потрапляю я на гойданку — хить-хить — це і є удари відміреного часу.
Я розплющуюся: кімната повна сонця. Тиха радість випливає з мого серця, щось таке любив я відчувати у хлоп'ячі літа. Тоді все ніби співало, наповнювалося золотою тріпотливою енергією, я розтягував чудові хвилини, як розтягую їх і зараз; в хлоп'ячі літа саме в ту мить приходили до мене образи моїх марень: казки; витворені моєю півсонною уявою; пізніше, в юності, в цьому примарному ранішньому сонці я бачив образи дівчат, які хвилювали моє серце. Вони почали приходити до мене, починаючи з п'ятого класу. Перша була Галя Панченко, тоненька, прозора, ефемерна, кругла відмінниця. Одного ранку вона прийшла в цю ж таки кімнату, тріпотіла й мінилася в скошених променях, що фокусували її, як актора театральні прожектори; я тоді вразився з того чуда і раптом полюбив Галю Панченко. В школі я дивився на неї з м'якою поблажливістю, і це помітив цілий клас, нас почали називати нареченим і нареченою^ ми страшенно соромилися, але були щасливі. Зрештою, такі захоплення повинні вмирати, як умирає день: сонце сховалося — і дня нема, від нього залишається щось сіре й невиразне, блідий спогад, а скільки ми прожили днів, що спогадів по собі не лишили? Але Галя Панченко — це був день, який залишивсь у мені; дивно, що я згадую його зараз, у ці перші вільні мої хвилини, бо саме сьогодні я даю собі право уявити, що таки виплутався з поворозів, якими було мене прив'язано до землі. Сьогодні я можу встати, зітхнути на повні груди і навіть засміятися: вільний я, вільний, бо таки виповз з линовища і можу переміщатися в минуле і майбутнє. Відчуваю навіть таку потребу, особливо мене манить передивитися минуле; можливо, це тільки перший симптом старості, бо навіщо озиратись назад у тридцять два, навіщо кликати тіні, які давно вже попіл часу?
Поки що я дивлюся на теплий, ніжний образ Галі Панченко, дівчинки, в яку я закохавсь у п'ятому класі, і мені чомусь здається, що та Галя трохи схожа на мою дочку. Дочку, яку я люблю і яка покинула ці стіни разом з Ольгою Пісоцькою, котра тільки вчора перестала носити моє прізвище, тобто залюбки перестала називатися Ольгою Чорною; на суді вона вела себе немилосердно, тяжко звинувачуючи мене; вона називала суддям з прямодушною відвертістю такі пікантні деталі моєї негідної поведінки, що я палав, як смолоскип. Вона вимагала зі мною розлучення, голос її звучав пристрасно, наче вела вона екскурсію в музеї; я тоді сидів на стільці, маленький чоловічок, і дивився на її довгобразе, негарне, але в ту хвилю розпашіле лице; вона ж здавалася мені зросту втричі більшого, ніж є, і мені було на тому стільці страх як незатишно, аж заплакати хотілося. Моя половина у своєму прокурорському запалі увіч перегравала, вона, здається, забула, що це не чергова сімейна сварка, а державний акт розлучення; ні, вона сприймала суд, як чергову сімейну сварку, і через це блискала очима і гриміла перунами (говорила і звинувачувала), аж я мусив устати і на запитання судді притакнути тихим голосом — виходило так, що ініціатором розлучення була вона, і я того не заперечував, хоч заварив цю кашу таки я. Але вона, як і раніше, в час нашого співжиття, не дала й тут мені виявити ініціативу, і в її звинуваченнях супроти мене була т£иж таки погорда і зневага. А я сидів на стільці і замість плакати кисло на один бік усміхався... Ольга Пісоцька отямилася тільки тоді, коли наше прохання суд задовольнив і визнав наш шлюб недійсним, приписавши дочку їй, а мені приємний обов'язок платити аліменти аж до її повноліття. Я сприйняв цей вирок не без деякої урочистості, в той час як Ольга раптом розгубилася. Я вперше побачив її такою пониклою, зніченою й трохи жалюгідною і подумав, що коли б вона бувала така частіше, я не мав би сили з нею розірвати. Вона подивилася на мене широко розплющеними очима з якимсь здивуванням, наче уздріла в мені щось незвідане, а я стояв виструнчений, з кривенькою усмішечкою — може, вона подумала, що я радію? Ні, я тоді не радів, а тільки був урочистий; вона прийняла ту мою піднесеність за радість, тому й прошепотіла так, щоб тільки я почув.