Що жде його там? Без пального, без друзів. Без зв’язку. Без надії на визволення.
Я мимоволі усміхнувся, згадавши напис на брамі до царства Аїда: "Хто входить сюди — облиш всяку надію". Дивовижна тотожність з моєю ситуацією.
Разом з тим до свідомості лізли химерні міркування, ніби в глибині єства, окрім розуму космонавта, був ще якийсь інший інтелект, котрий холоднувато-іронічно тішився трагічною ситуацією.
"Аїд — цар мертвих? Чим це підтверджено? Чому люди механічно приймають такі твердження прадав-ніх еллінів, навіть не спробувавши проаналізувати тексти міфів? Три брати Кроніди, Сини Часу — Зевс, Посей-дон і Аїд — розподілили між собою сфери впливу і володарювання. Зевс став володарем проявленої сфери й Олімпу, Посейдон запанував над водами (це, безумовно, астральний світ тонких енергій, бо вода в древніх тра-диціях — це динамічний світ вітальності). Аїд став опікуном втаємниченого світу покійних, світу тіней. А оскі-льки таємниці нікому не пощастило відкрити, то фантазія людей нагромадила довкола цієї постаті безліч міс-тифікацій".
"У чому ж містифікація?" — здивовано запитав я в свого іронічного двійника.
"Ну хоча б у тому, що у третього брата Аїда відсутні будь-які критерії для "панування" в тіньовій сфері. Навіщо йому тіні? Користі з них жодної. Хіба може живий володарювати над мертвими? В ім’я чого?"
"А хто сказав, що Аїд — живий?"
"Сам міф це стверджує. Дружина в Аїда — Персефона — жива? Жива. Коли вона періодично поверта-ється до мужа свого, природа марніє, нидіє, вмирає. А вертається в світ — усе цвіте, оживає. Задумайся: дру-жина царя мертвих дарує землі струмінь воскресіння. Чи може життєдайна богиня бути в парі з володарем сме-рті? Тут великий обман…"
"У чому ж він?"
"У тому, щоб люди повірили в абсолютність смерті. А в глибині міфа якраз і закладено розгадку таємни-ці царства Аїда: там, де люди бачили смерть, — заховано джерело вічного життя. Що — химерна проблема? А хіба не те саме зробив Христос, подарувавши вражаючу формулу: "Смертю смерть подолав"? Шукай винуватця диверсії, який посіяв страх перед сферою Тайни, де струменить Джерело Сили й Життя…"
Що це зі мною? Позасвідомі глибини шукають утіхи у самозаспокоєнні? Чи, може, моя інтуїція знає щось таке, що недосяжне буденному розумові?
— "Капела", "Капела"! — Не вгавала Земля. — Чому мовчите? Другий квантовий корабель "Сонце" го-товий стартувати з Місяця на пошуки. Повідомте ваші координати!..
Легко сказати: повідомте! Галасувати на весь Космос? Включити телепатичний сигнал? Та я завжди ске-птично ставився до експериментів всіляких екстрасенсів та ясновидців. Я — це космонавт Буревій. Командир корабля "Капела"…
З пітьми наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона, виростала на круговому екрані. Гост-рими жалами поблискували піки гір під променями далекого Сонця. Гадюками чорніли химерні звивини: чи то прірви, чи то річища колишніх річок.
— "Капела"! Друже Буревій! Чому мовчиш? — 3 болем вигукнув простір.
Це вже не просто Земля, а найближчий друг, командир групи космольотів на Місяці. Однокашник з юна-цької школи зореплавання, соратник у багатьох польотах. Звати його — Колослав. Перед внутрішнім зором виникли прозорі аквамаринові очі, рудувато-русява чуприна, вертикальна зморшка між брів. Знаю, друже, що ті зараз у відчаї, але чим маю зарадити? Прощай! Якщо моя підсвідомість не обманює, і в царстві тіней є надія на рятунок — я знайду таку стежку. А ні — згадайте мене добрим словом!
З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів, піднятих вибухами двигунів "Ка-пели". Зеленкувата мряка затуманила перспективу в оптичних отворах. І в ту ж мить почувся удар.
Корабель затріщав. На півслові обірвався поклик Землі. Мене жорстоко втиснуло в антигравітаційне крі-сло. Зовні долинали удари, скрегіт, потужна руйнівна вібрація.
А потім тиша й пітьма.
На якусь хвилю моя тяма вкрилася пеленою забуття. Потім до слуху, ніби крізь вату, проникло тихе ши-піння, свист. Я прислухався, відганяючи вольовим зусиллям хвилі знемоги. Свист не припинявся. Почало по-щипувати щоки й ніс, ніби на сильному морозі.
Невже виходить повітря? Я хутко закрив шолом скафандра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По що-ках потекли холодні струмки талого інею. Я розплющив очі.
Пульт, покритий памороззю, погас. Померкли вічка електронних пристроїв, індикатори навігаційного обладнання, локаторів. Серце "Капели" перестало битися. І десь у щілини виходить її останній подих.
Зціпивши зуби, затамувавши біль, я підвівся з крісла і пройшовся по каюті. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Марно старатися зупинити агонію корабля.
Обтерши іній на дверцятах автономного управління, я відчинив їх і виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам до себе іронічно осміхнувся: "Навіщо це? Аби довше агонізувати?"
Вийшовши в коридор, я дошкандибав до реактора. Де-не-де товстелезні стіни космолайнера були розі-рвані страхітливим ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.
Оглянувши записи автоматів, я зібрав усі касети і переніс до керівної каюти. Хай все буде разом: свід-чення комп’ютерів і мої висновки. Можливо, друзям це стане в пригоді, якщо вони знайдуть залишки "Капели".
А поки що — треба вийти назовні. Дослідити (наскільки це можливо) поверхню Плутона. Адже тут ще не ступала нога людини. Я перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це буде моїм останнім внеском до скар-бниці знання.
Я рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти спіральними сходами, вкритими інеєм. Кілька разів послизнувся і впав, боляче забившись. У шлюзах апаратура розблокування дивилася на мене мертвими екрана-ми. Розшукавши потужний домкрат, я висадив перший люк, а за ним зовнішній.
На мене посипалася хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. Звідусюд мене оточували примарні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж нависав наді мною, майже не відрізняю-чись від навколишніх гір. До середини він був засипаний замерзлими газами тутешньої атмосфери.
Я пройшов кількасот метрів від корабля, насилу переставляючи ноги в ковзкому місиві. Нарешті вибрав-ся на тверде. Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілини порода. Я колуп-нув її портативним електромолотком. Порода не піддавалася. Я здивовано повторив спробу. Знову марно! Ре-човина Плутона виявилася твердішою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього. Але що це за порода? З чого вона? Якої щільності?