І ось тоді, коли я постарів, коли висохлі ноги ледь-ледь несли мене по землі, гірська стежина привела ме-не до екзотичного титанічного храму. Людей не було, у велетенській залі пливла тривожна тиша. В центрі ви-сочіла постать Будди. Очі Учителя примружені, на вустах втаємничена усмішка — іронічна чи гумористична?
У мене було таке відчуття, що Будда щось знає таке, про що мовчать усі манускрипти, всі наставники, всі традиції. І це втаємничене знання дуже смішне. Якби люди дізналися про нього, то вони, можливо, реготали б самі з себе багато віків. Я стояв перед кам’яним громаддям Учителя, і ця думка бентежила моє сумління. А за нею з’являвся висновок моїх віковічних пошуків: я шукаю мару.
Але чому ж, чому серце тремтить у передчутті чуда? Щось має статися. Простір вібрує, мовби насичений грозою.
Зненацька з-за кам’яної скульптури Будди з’явився юнак. Він глянув на мене і радісно, білозубо усміхну-вся. Звідки, чому він знайомий? І навіть рідний? Смагляве обличчя, чорні, а разом з тим якісь на диво прозорі очі, рідкісна доброзичливість у погляді. І я внутрішнім знанням збагнув: ось той, кого я шукав так довго! Це той, кого назвали Буддою. Той, хто вперше у світі розрубав павутину містифікованого буття, хто розірвав по-лон гіпнотизму Мари.
Я обережно ступив кілька кроків назустріч. Але він випередив мене. Простягши руки, стрімко наблизив-ся, і я опинився в його обіймах. І відчув, що тану, зникаю, зливаюся з чимось великим, простим, радісним.
Вогняна блискавка засліпила, метнула мене у безвість.
І я прокинувся.
Наді мною біліла стеля. Знадвору долинали якісь крики, гомін. Де я? Куди потрапив? Перехід від таєм-ничої духовної містерії до тривіальної буденності був такий разючий, що розум спочатку не міг згадати, де пе-ребуває моє тіло?
Потім свідомість прояснилась, і пам’ять кинула на мене обвал тяжких тактів останніх подій.
Ми в чужій реальності. Потрапили до божевільні. Потрібна обережність і пильність. Перш за все зустрі-тися з дівчатами і виробити спільну стратегію дій.
Поряд заскрипіло ліжко. Боковим зором я побачив людину похилого віку з довгою сивою бородою і та-ким же волоссям. Він сидів на ліжку, одягав — якось машинально — халат на худе тіло і, заплющивши очі, по-вільно, урочисто промовляв дивні віршовані рядки:
— Багато казкарів було.
Мов райдужне перевесло,
У небі пам’яті казки
Далекі з’єднують віки.
Піднявши руки до стелі, сивий чоловік важко зітхнув і, похитавши докірливо головою, вів далі свій ре-читатив, ніби звертаючись до когось лише йому видимого:
— Понад епохи і літа
Той клич казок переліта,
Немов у вирій журавлі
Прямують з рідної землі.
Багато казкарів було.
Було? Та, кажуть, загуло?
Мовляли пращури, що зло
Пісками казку замело.
Над нею буйнії лани,
Над нею квіти й бур’яни,
Над нею марення і сни
І поклик вічної весни.
Над нею — забуття печать…
Дід замовк на хвилину, ніби міркуючи над останнім твердженням, а потім повчально підняв кістлявого пальця вгору:
— Проте — хто може теє знать?
Можливо, рухне часу гать
І давні думи загримлять!
Анумо, діти, в коло, нум!
Я оповім одну з тих дум…
"Певно, якийсь учитель, — подумав я. — Знавець фольклору. Він весь поглинутий тими видіннями. Мо-же, й тепер бачить дітей. Адже комусь розповідає? Чому потрапив сюди? Комусь ворожими здалися його твер-дження про древню історію рідного краю. А далі вже ясно: переслідування, доноси, увага відповідних орга-нів…"
— Доброго ранку, сусіде, — озвався я, зводячись на ліжку.
Сивий чоловік сахнувся від несподіванки, кілька хвилин гостро дивився прозорим поглядом на мене. По-тім заспокійливо кивнув.
— Вітаю вас із прибуттям до космодрому.
— Якого космодрому? — здивувався я.
— Та оцього ж, — буденно пояснив сивий чоловік. — Куди вас привезли. Ви вперше тут?
— Не зовсім уперше. В якості хворого — вперше. А так бував кілька разів. Правда, в іншій реальності, в іншому Києві.
Не знаю, чому я так раптово випалив перед незнайомим цю інформацію. Здається, це сталося машиналь-но, за інтуїтивним імпульсом. Дід спантеличено завмер, сиві кущики брів піднялися вгору.
— Ого! — сказав він. — Екзотична пташка потрапила в наше сільце. Тоді ви повинні розуміти, чому тут — космодром.
— Все-таки поясніть, — попросив я.
— Київ і край, столицею якого він є, сформовані титанами-магатямами ще справіку як стартовий майдан Землі. Сюди прибували перші гості з далеких зоряних світів. Звідси стартували їхні вихованці у Безмірність. Тут кипіли вирішальні соціохімічні реакції загальнолюдської історії. А Кирилівська лікарня — визначальна реторта цих реакцій. Тут вічно сепаруються душі, зважуються на терезах Деміурга, а потім відправляються ку-ди треба: або на смітник бракованих деталей, або в світи Новотворення.
— Ви надто логічно мислите, — раптом сказав я, — щоб бути хворим.
— А хто вам сказав, що я хворий? — здивувався дід.
— Якщо потрапили в божевільню…
— Ну, це нічого не означає. Зовнішній соціум — це загіпнотизована лавина дрімаючих душ. Такі люди, як я, їх тривожать. Ось вони інтуїтивно формують для істот, котрі порушують мелодію сновидіння, відстійники. Те, що в просторіччі зветься дурдомом. Але хіба річ лише в мені? Ви, я бачу, теж нормальна людина. Адже так?
— Сподіваюся.
— Вас привезли вночі?
— Цілком правильно.
— Радий познайомитися. Як вас звати?.. Маю на увазі тутешнє ім’я, земне.
У мене холодок прокотився поза спиною. Все-таки хворий. Земне ім’я, небесне… Не інакше — якийсь Христос або пророк. Проте, не подавши виду, що я збентежений, відповів:
— Григір Бова.
— Чудово, — зрадів дід. — Григір, — повторив він, налягаючи на рокотанні літери "р". — Ніби гурко-тіння колісниці Перуна в небі. А Бова! Яка чарівна асоціація! Прізвище з казки. Ви гадаєте, що прізвища або імена випадкові? Даремно думаєте. Все в світі обумовлено. Ім’я і прізвище, назва села, де ви народилися, імена матері-батька — все це своєрідний код вашої долі. Ви й далі перебуваєте у лоні Матері… ви відчули — я під-креслив ці слова… у лоні великої Матері-Природи… просто перейшли з лона маленького — у лоно велике… але й воно не остаточне… доведеться народжуватися знову й знову. Так ось: імена, звички, настрої, прагнення — то все подробиці вашої зародкової програми.