Каяла

Сторінка 7 з 13

Лепкий Богдан

Челядь і сусідські міщани позбігали зі сходів. Позби-Валися на зводному мості, щоб звідтіля краще бачити, як князь веде свій полк.

Мов заворожена, стояла Ярославна на сходах княжого терему. Дивилася перед себе, понад вали та башти, але Дивилася тим поглядом, що світ мов крізь занавісу бачить.

Зате інші образи просувалися поперед її заплакані очі. Ось до Галича приїжджає молодий гарний князь з далекої, маловідомої землі. З батьком на лови їздить, вечори перебалакують удвох. На Великдень христосується з нею. Які палкі його уста!.. А в м'ясниці весілля. Галицькі горді бояри й гостева дружина... А по весіллі їдуть до його столиці... Далекий шлях... До Києва вступають. Київ — краса! Не те, що Новгород-Сіверський. Малий і небагатий городок. Але тут її подружжя, її ладо. А згодом і син. Звикла. Син росте, батько суди судить, землею кермує, в походи ходить. Тужить за ним. І за батьком своїм, за Ярославом, і за Галичем рідним тужить. Таке її життя... Та вона не нарікає... Аби чоловік скоро й щасливо вернувся... Ігор!

Стрепенулася, ніби її напрасно зі сну розбудили. Мов грім знічев'я луснув, раз, другий, третій. Відгомін відбивається від кожної башти, від стіни кожної, відгомін глухий, грізний, зловісний. Це на закруті дороги Ігореві лицарі головами повернулися назад, ще раз глянули на замок свого князя, на княгиню, що, мов скам'яніла, стояла на найвищому сході, й нараз мечами вдарили об свої щити червоні.

— Дон нас кличе! Дон нас кличе! — залунало голосно, непереможно, мов наказ не від цього світу, наказ, якого не послухати не можна!

Княгиня гордо підняла голову й, скільки духу в своїх грудях мала, крикнула до них:

— Дон вас кличе!

За хвилину тільки коліт сірим серпанком поснувався по дорозі. Надбіг вітер від сходу й копоти ці розвіяв. Ратаї верталися з плугами з поля. Дітвора гнала з пасовиська худобу.

— Пішов... — промовила княгиня й подалась до своєї молильні.

Перед нею ікона. Перед іконою лампада. Червоні відблиски від лампади падуть на біле обличчя Ярославни.

Вечоріло.

Велике криваве сонце скочувалося за темно-сині вали хмар. У повітрі пахло весною. Лишили Десну за собою.

Не багатоводна вона, куди бідніша, ніж звичайно, бо спеки висмоктали її й її допливи. Тільки в лугах та в придолинках стояли ще останки вод по весняній, щорічній повені.

Ігор розглядався кругом. "Коли тут мало води, то що буде далі, в степу?!" — думав собі. Але думками тими ні з ким не ділився. Не хотів людей непокоїти. І так чимало було таких, що нерадо вибирались у похід. Деякі міркували собі, що коли Святослав київський недавно тому погромив половців, набрав силу невольника, паволок, шкур дорогих і всякого іншого половецького добра, то що для них уже залишиться?..

"Смішні! — казав до себе Ігор. — І марні. їм лише воєнна добич на гадці. Інших гадок вони не мають".

Галки звідкілясь надлітали і крякали, як навіжені.

— Також погана птиця. Як половці! — несміливо відізвався отрок до князя. — Не знаю, пощо Бог сотворив цю птицю.

— Чи не одного ти ще не знаєш, хлопче, — відповів коротко Ігор.

— Більше б жайворонків та солов'їв! А то галичі намножилося хмара. Кажуть, що вони, трупа чуючи, за військом летять.

Хлопець хотів іще говорити, та князеві було не до того. Він із собою розмову провадив. 1 до бояр своїх не відзивався.

Бояри знали, що князь їх у поході маломовний. Тим-то й не прискіпалися до нього. Зате між собою невпинно гуторили. Давні пригоди розказували один одному, своїми лицарськими вчинками хвалилися.

Ігорів тисяцький Благота повернувся до свого сусіда: —— Чи не краще було б нам іти вкупі з київським Святославом? Воїв більше, перемога легша.

— Так, але перемога була б Святославом, не Ігорева.

— Отож-то й є. Кожному з них хочеться славним бути.

— І великим.

— Високо вони, ті наші шестикрильці летять26. Аби низько не сіли.

— Не наша справа, брате.

— Нам тільки кров, рани і труди.

— На те ми не князі, а лише княжі люди.

На болоті грубим, несамовитим голосом кричала якась птиця.

— Тупало, — казав молодий отрок.

— Гупало, кажеш, — хитро підморгував до нього його товариш. — Тобі гупало, а мені Див27.

— Вигадки!

— Не вигадки. Старий батько казав, Див на верху дерева сидить і дивиться. А як кому ворог, із дерева злізає. Це половцям приятель. Побачив нас і знати їм дає, щоб збиралися. Чтеш, ЯК кличе:

Корсунь , Суряж29, Посулля30, степи, Тмуторокань ! Збудися, не спи! Говорив грубо й глухо, птицю вдаючи.

— Мовчи! — крикнув на нього товариш. — Забув, що ченці кажуть! Щоб старих богів не згадувати...

Вмовкни.

Сутеніло. Голубіла земля. Виходили зорі на небо. По полях стрибав весняний вітер. Тут молоду траву погладить, там таволзі чуба намне. Пробіжить, і тихо стане. Тільки шлях під копитами кінськими стогне, тільки мечі побренькують.

Стали табором.

Ігор вартових розіслав, щоб язика шукали. Круг табору вартових порозставляв, щоб ворог не підкрався. Обійшов табір і казав готовити вечерю, а тоді й сам із боярами до вечері сів. За столи щити були.

Ігор сердився на сина, що з воями спізнився. Котрийсь із бояр хотів боронити молодого князя, мовляв, переправа через Сейм нелегка.

Ігор на нього видивився:

— Через який Сейм? Путивель по цьому боці, переправлятися не треба. Дружина його каверзує; молодого князя за ніс водити хоче. Забули, що я недалеко.

Казав покладникош готовити ложе. На шкірах, на землі, під голову сідло. Намету не розпинали. Бо й пошо?

Ніч така тепла, ясна. Зорі моргають очима, вітер щось нашіптує до вуха. Чути, як люди хропуть, як коні пасуться... "Не знати, що там у Новгороді? Що моя вірна дружина..." Повіки клеїлися до сну. Аж конем прискакав один із вартових: путивельський полк ізближається.

— Хай табором біля мойого стає, а мене не будити!

Так Ігор карав свого сина; не терпів у поході несправності. З військом невипробуваним, невладнаним ворога не переможеш! Син спізнився, злий приклад дав, не можна цього йому безкарно пустити...

Ігор насунув на себе опанчу. Але заснути не міг. Всякі думки до голови лізли. А чи Ольстин Олексич чернігівських ковуїв приведе, чи Всеволод не спізниться? Бо хоч і який він хоробрий, а й ним його бояри воловодити пробують. Вони скрізь однакові: і в Галичі, і в Києві, і в Курську. Поки котрий у пір'я не поросте, хоч до рани прикладай. А як опериться, понад князя вирости хоче. Ти один, мовляв, а нас багато. Схочемо, то тебе скинемо, другого покличемо. Ще поки князеві доля сприяє, поки він ворогів перемагає, дружину щедро добиччю обділює, поти й гаразд. А не дай Боже нога посовгнеться, горе йому, безталанному володареві... Така небезпека грозить і йому, Ігореві. 1 свідомість тієї небезпеки не давала спокою. Пробував думати про зустріч із половцями, уявляв собі битву з ними, відпирав у думці їх наступ, сам нападав на них, але гадки все його тягли у глухий, безвихідний кут, у внутрішнє безладдя на всьому величезному просторі землі рідної. Пригадував собі слова Данила...