Матвій без Асі навчився ходити. Бігав тепер по всьому гуртожитку, мандрував навіть по сходах з поверху на поверх: підкладе під себе ногу калачиком, а другою відштовхується від сходів. Одержавши свободу пересування, він увійшов в азарт і зовсім відбився від рук. Перестав проситися, впав у нігілізм. Ходив увесь у синцях і гулях, так і чекай, що в'язи собі скрутить. Одного разу, розповідала Люда, вибрався у двір і їв там сніг; спасибі, Клавда Петрівна впіймала його й відлупцювала. Сусідки по гуртожитку жалілися: Матвій залазить до них і їсть папери (одній дівчині розшматував зубами конспект з гідравлики). Громадськість в особі однієї аспірантки вимагала, щоб дитину віддали в ясла. Ця аспірантка була літня, років тридцяти, в окулярах, справжня кобра. Люда боялася її як вогню.
— У цілодобові! — казала вона, побачивши Люду з Матвієм. Почувши це слово, Матвій заходився ревіти.
Сама Люда в сесію знову схопила дві двійки — цілком могли зняти із стипендії... Одне слово, було про що подумати.
У деканаті до Асі поставилися співчутливо, оформили їй, як відмінниці, академічну відпустку на рік з правом захищати диплом разом з усіма. Дозволили скласти поза строком зимову сесію. Вона склала її одразу, без підготовки. Викладачі її й не питали — ставили п'ятірки. Асі було і приємно, й соромно.
Останній екзамен складала вона Ніні Гнатівні. Та питала по-справжньому. Все-таки п'ятірка, хоча й заплуталася в одному місці. Потім Ніна Гна-тівна почала розпитувати Асю про її справи (дещо вона вже чула). Розпитувала не формально, а щиро — одразу видно. Асю понесло і вона їй усе розповіла: і про смерть матері, і про батька і про Люду, і про Матвія — як він по поверхах повзає і конспекти гризе.
— Знаєте що? — сказала Ніна Гнатівна.— Заберіть його з собою, ціліший буде.
— Ви так гадаєте? — зраділа Ася.— Я й сама так думала, та не була впевнена...
— Видно, що ви його дуже любите.
— Страшенно! Ви собі навіть уявити не можете. Як свого. Більше, ніж свого...
— Чому ж? Дуже навіть можу собі уявити.
Поговорили про диплом. Ніна Гнатівна взялася бути керівником, назвала тему, дала літературу. Сказала:
— Власне, ви могли б захищати ту свою роботу, за яку одержали премію, та від вас я хочу більшого.— Накидала план, усміхнулася, сказала: — Старайтеся.
Подарувала Асі свою книжку з написом: "Дорогій Асі Уманській від автора в надії на подарунок у відповідь". У Асі навіть вуха запалали від збентеження й радості. Додому мов на крилах летіла, поспішала поділитися з Людою, показати книжку, але не встигла: зник Матвій.
Люда металася в страшній тривозі. Чергова його не бачила; у Клавди Петрівни також Матвія не виявилося:
— Був, випив чаю й пішов.
Разом з Клавдою Петрівною обнишпорили увесь двір, знайшли чиїсь сліди, по розміру виявилося — не його... Нарешті знайшли його в найнесподіванішому місці — в тієї аспірантки, кобри в окулярах, яка вимагала: "В цілодобові!" Матвій сидів у неї на столі й пив чай.
— Ти що тут робиш? — накинулися на нього Ася й Люда.
— Тай,— незворушно відповів Матвій і всміхнувся по самі вуха.
— Пробачте, будь ласка, він вам перебив заняття, ми винні, недогледіли.
— Ой, що ви! — сказала кобра.— Такий чарівний хлопчик!
Взяли чарівного хлопчика (не хотів іти), понесли додому. Якось заспокоїлися після пережитих хвилювань. Ася сказала:
— Ну знаєш що, я заберу його з собою. Він тут у тебе зіп'ється.
Люда в сльози:
— Ти думаєш, що я зовсім негодяща мати.
— Нічого я не думаю. Я тільки знаю, що рік для тебе буде важкий.
— А якщо в ясла? — запитала Люда.
— В цілодобові? Матвій одразу заревів.
— Ось бачиш, як він хоче в цілодобові ясла. Ні, йому не мине їхати зі мною.
Матвій перестав ревти.
— А як ти справишся і з Матвієм, і з батьком, і з навчанням?
— А мені саме Матвій і потрібен. Тато в поганому стані, вплив Матвія буде для нього дуже корисний. Його треба прив'язати до життя, розумієш?
Люда подумала, зрозуміла, поплакала й погодилася.
Поїхали Ася з Матвієм. Добре, що припало на канікули (студентам половинна знижка). І то розоритися можна на ці поїздки туди-сюди...
Дома батько так до них і кинувся. Плакав, цілуючи дитину, захоплювався його кучерями, умінням ходити, говорити (насправді Матвій умів говорити лише двоє слів.: "атя" і "тай"). До чаю він був дуже охочий. Михайло Матвійович ставив для нього самовар, роздував чоботом (процедура, казково цікава для Матвія), і вони вдвох довго сиділи за столом. Дід пив із склянки в срібному під-стаканнику, онук із чашки з трьома ведмедями (дитяча Асина). Хлопчик навчився розрізняти й показувати пальцем, хто Михайло Іванович, хто Анастасія Петрівна, а хто Мишко. Дід змайстрував для нього високий стілець; Матвій сидів на ньому підвищений, як на троні.
Ася недаремно сподівалася на вплив Матвія. Намагалася більше навантажувати батька доручен— ' нями. Він спочатку несміливо, лякливо, а потім усе впевненіше їх виконував. Спочатку траплялися з ним приступи відчаю, тремтіли руки, плакав над кожною розбитою чашкою, поривався кудись піти. Але Матвій — пишний, ясноокий, привітний — робив потроху свою нехитру справу.
Впливав. От уже інколи кутиком губів усміхався старий, дивлячись на хлопчика.
Жили вони дуже скромно на батькову пенсію, економлячи кожну копійку. Заощаджень у Михайла Матвійовича не було. Все, що було, витратив під час хвороби дружини, потім на похорон, а потім на гранітний пам'ятник, встановлений,тіль-ки-но зійшов сніг. Ася знайшла такі-сякі уроки — готувала з математики у вузи. Вчила вдумливо, доладно, терпляче, з милою усмішкою на маленьких червоних губах (досвід роботи у фізматшколі їй тут дуже знадобився). Не бозна-скільки, але якийсь приробіток це давало. Загалом зводили кінці з кінцями. Найважче було одягати і взувати Матвія; хлопчик ріс як на дріжджах, був непосидючий, взуття й штанів не настачиш. Ася казала, що він рве штани зсередини, "пишністю заду". Діставши викройку, вона навчилася сама непогано шити штани з старих штанів і піджаків Михайла Матвійовича. Одного разу він приніс Асі шерстяну, майже нову спідницю Софії Савеліївни і тремтячими губами сказав:
— Поший із цього що-небудь для Матюші, вона була б рада.