Саме напередодні від'їзду погода зіпсувалася. Виїздили в дощовий, похмурий день. Матвій у пластикатовому плащику з капюшоном був кумедний і схожий на міліціонера. Вже одягнені, довго прощалися з Софією Савеліївною. Батько пішов проводжати, ніс Матвія, важкого, пишаючись його вродою і вгодованістю. "Онучок?" — запитували зустрічні. Михайло Матвійович гордо кивав. Ось і поїзд подали.
— Ну прощавай, дочко, не забувай, пиши! Якщо другого народиш, повідомляй одразу!
лист люди ВЕЛИЧКО
Асенько, сестричко моя дорога!
Багато що тут сталося. Ти собі уявити не можеш обстановку. Мама вся під впливом цього отця Якова. Чоловік ще не старий, ходить у цивільному, очі чорні, такі пильні, що тремтять коліна, а бороди немає і волосся стрижене. Наші хлопці на попів більше схожі, ніж цей. Втім, він не офіційний піп, а керівник секти, чи як це називається. їх там душ двадцять жінок, усі пенсіонерки, а він один чоловік.
Мама вмовила мене піти до них у молільний будинок. Я з цікавості пішла. Нічого цікавого. Співали на мотив "Сміло, товаришу, в ногу" якісь їхні псалми чи гімни. Потім виступив отець Яків. Він, безумовно, оратор, говорить без папірця. Зміст я не зовсім зрозуміла, щось складне, як теорія випадкових процесів. А ці жінки, видно, ще менше за мене розуміють, але так до нього й тягнуться. Мабуть, гіпнотизер. Загалом мені не сподобалося.
Він звернув на мене увагу не як-небудь, а просто я одна молода, кругом лише старенькі. Коли закінчилося, підійшов до нас з мамою, просив познайомитися. Щось сказав про вівцю. Мама запросила його пити чай, пішли, сіли за стіл. Мама на нього дивилася з якимось рабством, яке мене злякало. Пили чай з варенням, мама пропонувала наливку, він відмовився — не п'є. Я думаю, в нашій антирелігійній літературі дуже перебільшують про попів, що вони і жадібні, і п'яниці, і бабії. Цей отець Яків — складна особистість, безкорисливо помиляється.
Поки пили чай, він на мене поглядав дуже гостро, а коли кінчили, сказав: "Людмило, на вашій душі лежить якийсь тягар. Відкрийтесь, і вам стане легше".
Я, дурепа, одразу заридала. Але заперечую — немає в мене тягаря! А мама за ним: "Краще відкрийся, дочко",— і сама плаче. Одне слово, кіно. Під цим тиском видала я їм усе про Матвійка. Олега не назвала, лише сказала, що одружуватися не збирався і не збирається.
Мама розкричалася: "Проклену". Це звідкись із глибокого минулого, хто в наш час проклинає? А він їй так м'яко:— "Заспокойтеся, Євдокіє Лу-ківно, яка ж ви християнка, якщо рідній дочці пробачити не хочете?" Вона — нізащо! Каже, і її, і покійного батька зганьбила, і як вона буде у вічі людям дивитися? Буря, взагалі, була велика. Я реву, мама реве, він заспокоює. Години зо три продовжувалося, пішов об одинадцятій. Над нею помахав рукою — називається поблагословив, а вона йому руку поцілувала. Мене також хотів благословити, я не далася, кажу: комсомолка.
Плакали ми з мамою до другої години ночі. Взагалі, помирилися. Пробачила вона мені і Матвійка визнала. Сердилася, що ім'я дала просте, мужицьке, краще б Едик чи Славик. Я її заспокоїла, що зараз мода саме на найпростіші імена: Кузьма там, Пимен і інша екзотика.
А ще вона мені докоряла, що даремно я його до чужих людей відправила (уявляєш, до чужих!). Каже: "Привозь сюди, я його сама виховаю". Я мовчу, щоб не викликати нового спалаху, а сама собі думаю: "Так я його тобі й віддам, ще в секту запишеш".
Щодо секти, я з матір'ю велику роз'яснювальну роботу провела проти релігії в принципі. Вона не заперечувала, навіть ніби згодна, а як настане час зборів — так її туди й тягне. Я для протидії повела її в клуб на лекцію про виникнення життя. Лектор нічого, ще молодий, інтересний, але хмикає і все за конспектом. Об'єктивно кажучи, з отцем Яковом ніякого порівняння. Взагалі, нудна доповідь, мамі не сподобалося. "Будеш ходити до клубу?" — "Ні, не буду". І справді, якщо по совісті, нічого привабливого. Там, у молільному домі, вони хоч співають, щось на— зразок самодіяльності для підстаркуватих. Я про це багато думала, але конкретних форм, які б годилися для нашого часу, придумати не могла. Треба буде на цю тему поговорити з Сергієм, у нього голова велика.
Взагалі стало в мене легше на душі, коли про Матвійка відкрилася. Все-таки рідна мати, а йому рідна бабуся. Обіцяла восени приїхати до нас побачити онука. Як ти на це дивишся? Я за. Де троє, там і четверо, я можу спати на підлозі або й з мамою валетом. Можливо, ти, Асько, від секти її розагітуєш.
Ну, ось і все, бувай здорова, моя дорога сестричко, а Матвійка цілую в усі місця.
Твоя Люда
ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ ФЛЯПН
Професора Флягіна на кафедрі не любили. Буває така стихійна нелюбов, що охоплює цілий колектив і виштовхує з нього чужака (так перенасичена сіллю вода деяких озер виштовхує людське тіло). Все не так, кожна дрібниця ставиться на карб. Навіть позитивні якості Флягіна — працелюбність, цілеспрямованість, скромність — сприймалися як вади. Смішні зовнішні риси — короткозорість, згорбленість, журавлиний крок — обі-грувалися із зловтіхою. Будь-які розпорядження, розумні чи нерозумні, однаково зустрічалися в штики. Так інколи в школі клас поводиться з нелюбим учителем, втрачаючи почуття міри й справедливості. Взагалі скільки дитячості (інколи неприємної) ховається в дорослих людях...
Часто порівнювали теперішнє з минулим. Правда, вільні порядки (швидше безладдя), що панували при Емемі, не у всьому були хороші. Багато було розмов, гамору, даремно розбазарювався час, у приміщенні кафедри працювати було майже неможливо. Але все це згадували тепер добром — за контрастом. Навіть Кравцова згадували добрим словом — такий собі невинний пустомеля-кар'є-рист, який загалом-то не заважав працювати. У зловісній жертовній цілеспрямованості Флягіна було щось лякаюче, ніби відправа похмурого культу якоїсь наукової богині Калі. Форму, звітність, порядок він підніс у ранг святині. А живе людське спілкування, жарт, сміх для нього мовби не існували. Та при ньому і людям не хотілося сміятися...
Не жаліючи інших, він не жалів і себе. "Найлютіший ворог усім на світі, в першу чергу собі самому",— як сказав Маркін. Будь-який почин, що йшов від Флягіна, був тим самим приречений на провал. Деякі з них були, власне, розумними і, якби їх правильно зрозуміти, могли б принести користь. Та де там! Кафедра накидалася на них, як зграя собак на кошеня, і роздирала на шматки.