Нікого і ніколи в житті (навіть Ніну!) я не любив так нестямно, як любив батька. Він був моїм божеством. Його голос, блиск очей, голови, увесь його чистий і міцний вигляд здавалися довершеністю. А найбільше підкорювало в ньому незбагненне злиття серйозності, глибини і постійної готовності до сміху.
Власне, він був суворим батьком. Одної піднятої брови Пулина ми боялися більше, ніж будь-яких красномовних докорів Мамочки. Вона нас, бувало, шльопала — він ніколи й пальцем не торкав. Карав нас інакше: пасивністю, нерухомістю, вимушеним неробством. Вів винного до себе в кабінет, садовив на диван, забороняв рухатися й розмовляти, а сам сідав за стіл працювати. Для мене це було жахливо, я сидів, уже через хвилину геть зморений, задихаючись, сповнений ремствування, але усвідомлюючи свою провину. Інколи, не витримавши каторжного неробства, я починав нишком тягати кінський волос з тіла дивана. Пулин підводив голову — і я завмирав. Шпалери в кабінеті були візерунчасті, темно-вишневі; досі для мене цей колір як докори сумління.
І разом з тим у веселі хвилини він був беш-кетливий, як хлопчик. Він спілкувався з нами, дітьми, як з рівними, завжди був заводієм наших утіх. Тепер посада заводія утіх штатна, його називають витівником,— о, Пулин не був витівником, у його бешкетливій, молодецькій веселості було щось споріднене з філософськими вибриками середньовічних блазнів.
Улюбленим матеріалом, з яким він працював, були слова. Граючи ними, як жонглер, він складав шаради, прислів'я, каламбури, пародії. "Всі люди поділяються на дві категорії,— казав Пулин,— одні живуть як моляться, інші — як біса потішають". Чи треба говорити, що ми (сім'я) належали до другої категорії? "Потішання біса" йшло у нас перманентно і різноманітно. Розмовляли ми на якомусь божевільному жаргоні ("гажечка", "вонтик", "борзятина"). В ужитку були "збільшуючі" слова: замість "чашка" казали "ча-ха", замість "ложка" — "лога". Співали пісні, пародіюючи народні; в одної, наприклад, були такі слова: "Ти пробач, прощай, сор дрімучий тір..." Ні, цього не розповіси — виходить безглуздя, безглуздя і безглуздя. А в цих дурощах був якийсь нам зрозумілий вищий смисл...
А як ми ходили! Нам було мало просто переставляти ноги — у нас було безліч різної ходи, у кожної своя назва, своя виразна функція. Наприклад, ходити "лапчастим кроком" означало дрібно котитися на ступнях як на колесах; цим виявлялася улесливість. Ходити "наступальни-ком" — агресивно притопувати правою ногою, підтягуючи до неї ліву ("Сам чорт мені не брат"). Була ще хода "круто по сходах" — сходів ніяких не було, ми їх зображували поставою, пихтінням...
Як я тепер розумію, Пулин у своїх "постановках" користувався прийомами, чимось схожими на прийоми китайського класичного театру, про який тоді й не чули (принаймні в нашому колі). Багато років по тому, побачивши в китайській виставі нашу домашню ходу "наступальником", я був приголомшений...
Безперечно, він був дотепний, але дуже своєрідно. Я не пам'ятаю, приміром, щоб він розповідав анекдоти, смішні історії. Смішне робилося з підручного матеріалу: слів, рухів, виразу обличчя. Ледь-ледь зміщене слово, зсунутий акцент, пауза — і маєш: смійся до знемоги, до щасливих сліз!
Пам'ятаю, якось я підійшов до нього і, пестячись, притиснувся щокою до його лисини. Вона була гаряча, а щока прохолодна. Пулин звів на мене очі і промовив урочистим ямбом: "Глава вогнем палає. Щока хладить главу". Здавалося, що тут особливого? А я мало не помер від сміху. Досі, згадуючи, сміюся.
І навіщо я все це тут записую? Однаково передати словами його інтонацію неможливо. Вона живе лише в моїй свідомості, і, коли я помру, зникне. Пишу для того, щоб зараз для себе самого щось відновити, закріпити, зафіксувати. Та, вдарившись об безсилля слів, відступаю.
Пулин був з тих рідкісних людей, які за будь-яких умов, у будь-яких обставинах залишаються самими собою. Користуючись математичним терміном, він був інваріантний у відношенні до зовнішнього середовища.
Після революції гімназію розформували, будинок зайняли під якийсь заклад з багатоповерховою назвою. З квартири нас виселили в іншу, тісну й холодну. Пулин на всі ці зміни дивився незворушно, навіть з веселою цікавістю, на відміну від більшості своїх колег, що впали в паніку.
Позбавившись свого становища і привілеїв, він одразу пішов рядовим учителем математики в Єдину трудову школу (ЄТШ). Склад учнів був найрізномаїтіший — від інституток до безпритульних. Пулин і до цих дітей знаходив шлях, сполучаючи суворість із сміхом...
У важкий час громадянської війни і розрухи життя було сповнене злигоднів — не вистачало харчів, одягу, дров... Кожне з них він умів обіграти, зробити предметом нових і нових жартів. Вдома у нас було страшенно холодно, ми палили стільцями, розпиляли на частини буфет. У Пулина мерзла голова, і він надівав на неї ковпак від чайника — розкішна споруда з гребенем і стрічками. Цей ковпак він називав тіарою. Пулин у тіарі — до чого ж він був хороший, як сповнений гідності! Коли я їхав на фронт, він кивнув мені головою в тіарі...
Він досі для мене живий. Інколи я, стара людина, наодинці з собою кажу вголос: "Пулин!" — і чую у відповідь: "Тс-с..."
МАТВІЙ ВЕЛИЧКО
Людиного сина назвали Матвієм. Це ім'я вибрала для нього Ася Уманська (так звали її покійного улюбленого діда).
Весна цього року була рання, яскрава (левіта-нівський "Березень", що пробився крізь чорний сніг). На вулиці, засліпленій сонцем, бешкетували горобці, а небо було таке голубе — не небо, а небеса! Коли Ася з Людою вийшли з пологового будинку, така кришталева радість сипалася з цих небес, мерехтіла в калюжах, капала з бурульок, що обидві мимоволі замружилися. Все раділо. І Матвій на руках у Асі, радіючи, спав у блакитній ковдрі, відтінений мереживним трикутником ошатної пелюшки, розклавши довгі вії по ніжних щоках. Увесь він був такий новенький, рожевий, чистий — сама досконалість!
— Ну признайся тепер, що дурепа була,— сказала Ася.
— Факт,— погодилася Люда.
Сама вона, прозоренька, з синявою, здавалася майже нематеріальною (так буває після важких пологів: не йде, а летить). Матвій дався їй нелегко. Мало того що важкий (чотири кіло вісімсот!), він був ще надзвичайно довгий (шістдесят два сантиметри, якась аномалія!).