Шаблями пройденими повертаю дні
природи в мряковиння й первнів перші шуми:
мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч,
в прадавньому хаосі землі й води всуміш.
ПІСНЯ ПРО ДОЧАСНЕ СВІТЛО
Вже не блакить – це вже блакитняви фонтани
і небо неймовірне – в смуги звук потятий.
О квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,
як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!
Глуха стіна нічого, що між серце й серце
лягає, мов незнаного хвильна музика,
чи це полуди тільки миршавеньке скельце,
чи безмір вічного для серця завеликий?
Колиско пристрастей, о наші пута й крила,
окови найсолодші й хмелю найхмільніший!
Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,
два напрями стерна одного людських рішень.
Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває
і кров повітря – світло ллється із розщілин.
Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,
те п'ю й, п'ючи, ще більше прагну серцем цілим.
Тераси світла – гами щораз вищих звуків
одна на одній вгору понад мряки мохом.
– Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.
Це небо валиться, небесна катастрофа!
Молюсь землі в червоному окропі крові
і небо кличу тугою, що вічно ранить.
Із уст моїх поганських спів тече Христовий,
немов вино з води у Галілейській Кані.
САМАРИТЯНКА БІЛЯ КРИНИЦІ
Оперта об криничний мур – щербату ліру з пнів камінних —
Ширяє думкою, куди пішов неземний чужоземець.
Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних,
зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.
Хто він – отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?
Схиляється на цямрину, й душа її блакитна й біла
здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.
Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло
розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.
Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.
Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,
минає місяць квітів – звіть його трояндень! – світла повний.
Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.
Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім'я.
Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам,
і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.
У захист муз – блаженний гай – ісходить сонце поміж птахів
і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.
Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть
водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!
Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.
Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,
ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.
І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим
в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння
й води живої ласки, що одна – одна всезаспокійна.
Коли ось серцем линеш за натхненноустим чужоземцем,
схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Слова
й води живої дай мені – твоєї спраги спадкоємцю!
ШІСТЬ СТРОФ МІСТИКИ
Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,
з проколотого боку неба ллється світло.
Горою ятряться ще рани з зір тернових,
ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.
Земля, немов народжена ні з чого вперше,
виточується з-поза гір хаосу мрячних.
Хрещу новим найменням кожен квіт найменший
і кожен убиваю назвою небачно.
І кожен квіт відроджується удесяте
і сяє знову безіменний під росою,
а сонце – діамант музики, світла свято
очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.
Подвоїть і потроїть і в сто кроть помножить,
аж зрозумію: не мені речей схопити
у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі,
голоден яблука землі і світлом ситий.
Роса тече гісопом[61] – золотава піна
і благородний струм впливає в тіла посуд.
З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна
в екстази срібні прозирає й звук проносить.
Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
Зітхає небо, до хреста землі прибите,
і стигма[62] сонця на моїй долоні світить.
СКАРГА ТЕРНУ
Затихло. Птахи більше листя не колишуть,
і порохно у темряві, мов погляд смерті,
свердлить холодним світлом мрячні нетрі лісу,
як око, в дно життя задивлене уперто.
Краплина крові з рани ночі – це калини
маленька ягода між листям червоніє.
Мій брате оленю, обидва ми із глини,
та ти життя від мене краще розумієш!
Усе, що знаєм: більше зір, як маку зерен,
вузли життя немов вузли пташиних льотів.
Щоночі скаржиться рослинним болем терен,
що мусів він колись чоло Христа колоти.
ТЕРЕН СПІВАЄ
"Мій друже лавре, що вінчаєш осяги[63] поетів,
солодкий после муз із листям, що подібне лезам,
твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,
за гарні форми нагорода і за творчий безум.
О дубе, князю пущ, достойне дерево монарше
в короні осені – пурпурі листя, з пнем корявим,
коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,
схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.
І ти, оливний кущу, що не в’янеш і ряснієш
зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,
учиш замирення з життям і зелені надії
і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.
Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,
а я – покірний терен, покруч дерева приземний,
нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,
зазнав найвищої із ласк – чоло вінчати Боже".
ПІСНЯ ПРО ЧОРНІ ЛАВРИ
Насущний хліб натхнення.
О, мені не заздріть, друзі!
Воно щоденний ворог, ялова морока з словом,
і нехіть до себе самого й ночі у напрузі,
і неспроможність визволитись в купелю обнови,
вернутись до життя й черствий хліб дійсного сприйняти.
Надгробок щастю став на юності своїй багатій
на помилки! Надгробок сонцю на землі округлій!
Хоч нетямущий в найсолодшій муз науці, друг твій,
коли із серця кличе, то мистецтво в кожнім слові,
бо сірість слова не музикою, а кров’ю поїть,
а кров – музика в флейтах жил червона грає з туги.