ІЗ ТЕМНОГО ПЕРЕДПОКОЮ
Уранці Ян спустив ноги з тапчана і, ліниво позіхаючи, обвів очима напівтемний передпокій заводської контори — хтось, здається, стукав знадвору?
Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та мішка.
Тільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже два тижні, як не був у посьолку. Клімця прийшла з мішком — отже, сьогодні треба нести додому вугілля.
Ян скривився, пошкрябав щоку й буркнув:
— Сідай.
Кожного разу, коли треба було йому крадькома переносити додому вугілля, Ян почував себе трохи ніяково. Іноді пробував відмовлятися (можуть, мовляв, піймати), але Клімця завжди упевнено говорила:
— Та що ти, старий?.. Наче тобі вперше?.. Пронесеш якось... Чи, може, жалко, завод збідніє? — і похнюпившись тихо додавала:
— Треба ж...
Ян знав, що треба, бо вугіллям не страшно розводити апарата — диму нема,— та й питво виходить чистіше й без "душка". І хоч він вагався, але врешті всі його вагання перемагала одна думка: тепер, коли завод вважається за народне добро, справді не слід себе обмежувати можливостями. Не гріх-бо тепер для таких хазяїв, як більшовики, і весь завод димом пустити, не то що грудку вугілля взяти...
Ян зібгав мішка й поклав його в куток під сходи.
— Ну, що там дома? — спитав похмуро.
— Та що дома?.. Те саме. Білизни я тобі не принесла, прийдеш сьогодні, то переміниш,— заклопотано сказала Клімця, зв'язуючи вузлика.
— А Зоська як? Чи дивишся за нею?
— Зоська? Хіба її тут не було?
— Ні. А хіба й вона з тобою?
— Еге ж... Мабуть, забігла кудись. То ж іще золотко... Таке дівчисько, як добрий москаль, а все вітер у голові...
— А хіба що? — насторожився Ян.
— Розбалував ти її, он що... Як же, одиначка! — дражливо хитнула Клімця головою й повернула до дверей.
Ян хотів її зупинити, хотів ще спитати про дочку, але тільки м'яко-докірливо сказав:
— І чого ви так рано розходилися?
— Рано? Може, роботи мало? Четверо рук, і то не вправляємось,— гукнула вже з порогу.
Ян подивився їй услід, провів долонею по обличчю і, підтягнувши очкура, почовгав у контору. Був він ще досить кремезний, хоча добрих піввіку стояло за ним. Тільки спина трохи вгнулася — горб.
У конторі, як завжди, почав обходити всі столи й витирати порох. На одному столі здмухне щось, звіє, на другому байдуже помахне раз-другий, неначе мух зганяє.
Так щодня, поки нікого не було, товкся він із ганчіркою в руках, пересовував стільці, столи, мурмотав щось під ніс, прикидав звиклим оком, чи все гаразд.
Від ганчірки знялася курява, і з вікна навкоси через усю кімнату пав золотий стовп. Ян чомусь на хвилину зупинився перед ним, задивився, як танцювали тисячі чудних порошинок, і йому почало згадуватися щось далеке, зажурне. Здавалося, що колись так уже було, чи снилося... Якраз отак стояв у золотому стовпі, так само вранці, тільки ще щось було, дуже гарне — трудно згадати...
А надворі дзвеніла весна. Був той час, коли в заводському палісаднику цвів ясмин, солодкою тугою переповнюючи груди, а ночами над заводом і посьолком лунав невгавучий соловйовий захлин.
Ян розчинив вікно. Дихнуло бадьорим, ранковим холодком, і тьмяно запахли квіти.
За палісадником, далеко в дворі, стояла купка людей. Серед них у шкіряній куртці й такому ж кашкеті голова завкому — Савка Безулий.
Обличчя Янові враз змінилося — пізнав Савку.
Ач, шкіряний чорт,— сердито пробубонів він,— ще з досвітку на ногах... мов справжній хазяїн...
Він тільки одвернувся, щоб швидше прибрати в завкомовій кімнаті, як раптом затріщали кущі. Кинувся до вікна — в палісаднику двоє хлопців хапливо общипували ясминові віти.
— А то куди? я ттобі! — гукнув Ян, замахуючись ганчіркою.
Хлопці враз майнули через паркан, і один з них, висолопивши язика й скорчивши "пику", обурено прохрипів:
— У-у... Бар-р-бос!
Потім, одбігши трохи, обидва зайшлися реготом.
Ян у відповідь трахнув вікном. Іншим разом він провчив би їх, знали б, шибеники, як зневажати старших, а тепер...
— Зачепись-но тільки, тепер же "слабода"... — сварливо-іронічно покрутив головою й пішов до Савчиної кімнати.
Суворо відстовбурчивши вуса, він махнув кілька разів ганчіркою по шафі, потім зупинився поглядом на легенькій посмішці Ілліча, що схилявся над столом, пожував якусь невиразну думку й раптом поспішно взявся до роботи.
Не любив Ян цієї кімнати. Навіть більше — ненавидів її. Він бачити не міг і голову завкому, того самого, що колись бігав пастушком та на людях світив голою... Колись Савка звертався до Яна (а Ян був тоді поважний панський кучер) не інакше, як "дядю". А тепер Савка засідає в цьому кабінеті на місці колишнього хазяїна й каже Янові:
— Товаришу...
"Який я тобі, бісового батька, товариш? Може, разом на вигоні пасли? А може, з пам'яті випало, як я тебе пояском частував за яблука з директорського саду?" — часто думав Ян.
Він не міг забути, як Савка, коли знялася революція, погрожував йому наганом, вимагаючи одімкнути директорську стайню, як потім привселюдно махнув його по шапці, ще й погрозив:
"Чекай-но, паніє-Яніє, з тобою окремо побалакаємо".
І побалакав — другого ж дня скинули Яна з кучера. Натерпівся він лиха, поки впросився сторожем до контори.
Правда, все це було кілька років тому, затерлося, попливло з бистрими днями, але образа важким намулом осіла в Яновому серці. Він був надто гордий: раніш його всі поважали, збити шапку з себе він навіть економові не дозволив би, не то що якомусь "молокососові" Савці.
А тепер, придивляючись до всього, що творилося довкола, він тільки плечима знизував і ніяк не міг збагнути й звикнути.
Скінчивши прибирання, Ян повернув до передпокою. Витяг із кутка відро, умився, потім залізним гребінцем старанно розчесав рудувато-сиве липке волосся на голові й бучні з бакенами вуса.
Це давня Янова звичка. Ще з тих часів, коли був льокайчуком, а пізніше кучером. Звичка, за яку його й досі подражнювали "пан-Яном". Та як би там не говорили, як би скоса не дивилися, він тільки одно знав: чистому шляхтичеві завжди більше поваги, а замурзаній "шантрапі" завжди заздро на чистого. Тому й у свята конче чіпляв гумового комірця й сумлінно натирав ваксою чоботи.
Перехрестившись на куток із павутинням і прошепотівши коротку молитву, він нарешті вийняв з торби сніданок і повагом, не кваплячись, сів у широке старовинне крісло з продраним дном.