— А тепер, люба моя, можна й розслабитись. На сьогодні досить. Я піду й приведу себе до ладу, і ми зможемо поговорити по-дружньому. За хвилину я повернуся, їж цукерки, а то я їх просто викину. — Роза Клебб зробила невиразний жест і з діловим виглядом вийшла до сусідньої кімнати.
Тетяна знову сіла. То ось про що йдеться! Зрештою, не так воно все й погано. Яка полегкість! А яка честь бути обраною для такої важливої справи! Навіщо було так лякатися! Звісно, державні мужі не дозволять зашкодити невинній людині, яка чесно працює і не має в своїй далиске темних плям. Зненацька вона відчула неймовірну дочірню вдячність до великої держави, а також гордість, що тепер вона матиме змогу повернути дещо зі своїх боргів. Навіть ця жахлива жінка Клебб насправді не така вже й погана, як здавалося досі.
Тетяна все ще весело розмірковувала про ситуацію, коли двері до спальні прочинились і з'явилася "жінка Клебб".
— Як тобі оце, люба моя? — Полковник Клебб розпростерла свої дебелі руки й закрутилася на всі боки, зводячись, мов манекенниця, навшпиньки. Потім стала в класичну позу, відкинувши одну руку набік, а другу поклавши на талію.
У Тетяни відвисла щелепа. Вона, як у лихоманці, намагалася придумати, що їй сказати. Полковник СМЕРШу Клебб надягла напівпрозору нічну сорочку з оранжевого крепдешину із фестонами навколо короткої квадратної шиї, а на зап'ястках — із широкими в оборках рукавами. Під сорочкою чітко виднівся ліфчик із двома великими трояндами з рожевого атласу. Нижче красувалися короткі й широкі старомодні штанці до колін, теж із рожевого атласу й з еластичною стрічкою вище колін. З-під напіввідкритих зборок нічної сорочки випиналось одне коліно з ямкою, схоже на жовтуватий кокосовий горіх. Ноги були взуті в рожеві атласні капці з помпончиками із страусових пір'їн. Роза Клебб скинула окуляри, і на її "роздягненому" обличчі одразу ж проступив товстий шар фарби, туші та губної помади. Одне слово, у неї був вигляд найстарішої і найстрашнішої в світі повії.
— Дуже симпатично,— затинаючись, промимрила Тетяна.
— Правда? — манірно протягла жінка. Потім підійшла до широкої канапи в кутку, накритої кричущим зразком селянського килимарства; під стіною лежали брудні атласові диванні подушки пастельних кольорів. З радісним вигуком Роза Клебб упала на канапу й застигла в карикатурній подобі пози мадам Рекам'є. Тоді спроквола потяглася до розетки й ввімкнула настільну лампу з рожевим абажуром, підставка до якої була зроблена у формі оголеної жінки — імітація під скло а-ля Лалік'. Долонею Клебб поплескала по канапі поруч із собою:
— Вимикай верхнє світло, люба моя. Вимикач біля дверей. Приходь і сідай коло мене. Ми повинні пізнати одна одну трохи ближче.
Тетяна підійшла до дверей. Вимкнула світло. Потім рішуче схопила дверну ручку, повернула її, відчинила двері й спокійно ступила в коридор. І тут її нерви не витримали — вона щосили грюкнула дверима і, не озираючись, затуливши руками вуха, побігла коридором, щоб не почути крику переслідувачки. Та крик і не пролунав.
Розділ 10
ШНУР ПІДПАЛЕНО
Був ранок наступного дня.
Полковник Клебб сиділа за своїм столом у просторому кабінеті в підвалах СМЕРШу, що був її штаб-квартирою. А втім, це був не кабінет, а просто приміщення для роботи. Одну стіну повністю закривала карта Західної півкулі, а другу, протилежну,— Східної. Під лівою рукою періодично видавав сигнал апарат "Телекриптон", дублюючи іншу машину в шифрувальному відділі, що розмістився під високими радіощоглами на даху будинку. Час від часу полковник Клебб відривала стрічку і прочитувала її за допомогою коду. Власне, це була формальність. У разі важливих подій її поінформують телефоном. Кожний агент СМЕРШу в усьому світі перебував під контролем цієї кімнати — контролем пильним, залізним.
Важке обличчя Клебб мало похмурий і неуважливий вигляд, куряча шкіра під очима висіла, мов торбина з непотребом, а білки очей були помережані червоними прожилками.
Тихо промуркотів один із трьох телефонів. Клебб підняла трубку.
— Пришліть його до мене.
Вона обернулася до Кронстіна, який замислено колупався в зубах розігнутою скріпкою для паперів. Він сидів у кріслі під лівою стіною, якраз під носаком Африки.
— Це Гранітський.
Кронстін повільно повернув голову.
Ред Грант увійшов і тихо причинив за собою двері. Він ступив до столу й зупинився, покірно, навіть якось спрагло вдивляючись в очі начальниці. Кронстін подумав, що він має вигляд могутнього англійського дога, який чекає, щоб його нагодували.
Роза Клебб холодно розглядала його.
— Ви у формі й готові працювати?
— Так точно, товаришу полковнику!
— Що ж, подивимось. Роздягніться.
Анітрохи не здивувавшись, Грант скинув піджак і, роззирнувшись, нарешті кинув його на підлогу. Якось машинально він скинув і решту одягу, роззувся. Велике червоно-коричневе тіло із золотистим волоссям аж сяяло в одноманітно темній кімнаті. Грант стояв розслаблений, руки вільно звисали, одне коліно було трохи нахилене вперед, наче він позував у художньому класі.
Клебб підвелася і вийшла з-за столу. Вона прискіпливо оглядала тіло, тицяючи пальцем там, мацаючи м'язи тут, ніби купувала коня. Оглядаючи Гранта далі, вона обійшла його ззаду. Кронстін побачив, як вона дістає з кишені свого кітеля якусь металеву річ і примощує її собі в руку. Жінка впритул підступила до того місця, де у людей шлунок. Тримаючи праву руку за спиною, вона втупилася Грантові в очі. І раптом блискавично, вкладаючи в удар усю свою силу, зацідила правим кулаком з важким бронзовим кастетом у сонячне сплетіння чоловіка перед собою.
Гуп!
Від несподіванки й болю Грант аж пирхнув. Його коліна трохи зігнулися, але враз випростались. На мить очі в нього заплющились, як в агонії, потім розплющилися і з лютим червонястим блиском утупилися вниз у холодні, жовті допитливі очі за квадратними скельцями окулярів. Крім багрового спалаху на шкірі трохи нижче грудної кістки, на тілі в Гранта не з'явилося жодної ознаки слабкості чи навіть наслідків удару, що будь-якого нормального чоловіка поклав би на землю, і він ще довго корчився б від болю.
Роза Клебб злостиво посміхнулася. Вона сховала назад до кишені кастета, повернулася до столу й сіла, поглянувши якось аж гордо на Кронстіна.