ПОВІСТЬ ІЗ ТЮРЕМНОГО ЖИТТЯ
Кому світить місяць,— я й сонця не бачу?
У тюрмі сидячи, нарікаю, плачу!
У тюрмі сидячи, терплю я неволю,
Нарікаю, плачу на нещасну долю.
На нещасну долю, на свій вік мізерний,
На тих вороженьків, що мя ту заперли, —
У тюрму заперли, постіль ту ми вергли, —
Я плачу, ридаю, як на ню лягаю!
Солом’яна постіль і ячмінна каша,—
Уважайте, братці,— то вся воля наша!
Арештантська пісня
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
— Що ж, чень ще моя вина не така велика, господи! Чень же не довіку ту сидіти, чень не довіку!..
В тісній "клітці" під сходами карного суду було напівтемно, вогко, холодно. Голі, давно білені, муровані стовпи стриміли понуро вгору, розщіплюючись в тяжкі, навислі склепіння над коритарями і над сходами. На сходах виднілися сліди снігу і болота, котрі нанесла "публіка", спішача на якусь цікаву розправу. Але тепер уже вечоріло, на сходах і на коритарі не було нікого, крім вартових поліціянтів, та й ті сиділи коло дверей на лавці, не говорячи й слова, тільки кулились і чимраз глибше запихали руки в рукави плащів. Цілий карний суд був немов мертвий. Паморока немов видимо нависала згори, від темних склепінь, та надтягала густими стовпами збоку, з довгого і темного проходу, що провадив до кримінальських будинків. Тільки крізь вікно над сходами видно було "світ",— правда, зовсім не широкий, бо доразу закритий білою сніговою метелицею.
В "клітці" під сходами, на маленькій, старій лавчині сиділо троє люда. На самім переді, т[о] є[сть] найближче коритаря, сидів старий, сивобородий жид у циліндрі і в теплім, хоть доста вже проношенім "Überro-ці"*. Він довгий час крутився на місці, нушторився і воркотів по-жидівськи, заки зміг усісти бодай що то вигідно на невигідній зроду лавчині; відтак замовк на хвилю, а його голова схилилася на груди, немов у забавки, з котрої винято пружину. Побіч нього в легенькім сурдутику, попротиранім на ліктях і попоренім на швах, у споднях, ще більше літніх, і в дірявім кашкеті кулився молодий, здоровий і рум’яний мужчина, досить хороший на лице і з дивно хитрим, трохи немилим виразом очей. Кінець його носа синів чимраз більше від морозу, мускули лиця корчилися, — видно, що неборака сильно затискав зуби, щоб ними "лярум не дзвонити". Скріплі посинілі руки він також запихав то в рукави, то за пазуху,— але, видно, небагато там надибав тепла, бо щохвиля витягав їх наверх і сукотав ними щосили, щоби бодай трохи їх обігріти. Третій, найнещасливіший обиватель "клітки" — то був невеличкий, шістнадцятилітній хлопчина, коминарчик з ремесла, що видно було по його коминарськім уборі. З його лиця, зачорненого сажею, годі було вичитати який-небудь вираз, його великі блискучі очі були вогкі від сліз, котрі витискав мороз, зуби час від часу голосно дзвонили, а губи шевелилися мов при молитві. Він сидів скулений, змерзлий, стривожений, забившися в сам кут "клітки", віддалік від своїх товаришів. Його руки, сховані за пазуху тісного коминарського убрання, дрижали, ноги дилькотали, немов у них було своє осібне життя і осібна воля,— але малий коминарчик, видимо, мало зважав на студінь, дрож, сумерк, по його голові бродили інші гадки, страшні, непевні, невпорядковані, тривожні...
— Господи, чень же я ще не так страшно завинив!.. — шептав він. — Чень я ще коли вийду відти! Ой-ой-ой, що то мама скаже, що сестра скаже!..
Думки та споминки промогли його. Він дивився мов мертвими очима довкола по "клітці", зупиняв свій погляд то на чорній, дротом закратованій скриньці, прибитій на стіні, в котрій судді, ідучи домів, лишали ключі від своїх канцелярій, то на порожніх кошиках, стоячих під лавкою, то на сходах, відки мав прийти наказ — відвести арештантів до криміналу. Але суддям у теплих канцеляріях, видкося, не дуже там поквапно робилося,— наказу як не було, так не було.
— Pana z furdygarni przywiedli?*— запитав стиха жид літньо вбраного молодого чоловіка.
Той замість відповіді притакнув головою.
— A za co pana aresztowali?*
— Ет! — відповів коротко молодий чоловік і ще сильніше затис зуби, щоб не задзеленькотіти ними. Але жида, которий, видко, був дуже говіркий, не знеохотила коротка і досадна відповідь товариша.
— А я сам ні знаю, за сцьо мене взяли, цього від мене хоцют, — бігме, ні знаю, — заговорив він голосніше.
— Nie wolno gadać! Milcz і siedź tam jeden z drugim!*— крикнув вартовий з лавки, зачувши бесіду.
— Та я, пані поліціян, ніцього, я лись так...
— Milcz, żydzie, kiedy cie się nikt nie pyta! — крикнув вартовий ще гнівніше.
— Ой, йой, йой, яке велике пан, до нього ні пгиступай без бука! — прошептав жид собі під носом і знов нагло склонив обезсилілу голову на груди.
Молодий коминарчик, бачилось, не чув сеї бесіди,— його очі блукали безвиразно і опинилися вкінці на блискучій рукоятці багнета вартового, немов ждучи від холодного заліза огріття і відради. Чим темніше ставало, тим більше напружувався його слух, ловлячи глухий стук важких кроків по коритарах, свист сніговійниці надворі, далекий, невиразний звук ратушевого годинника. Але звуків так мало, вони такі одностайні, що не можуть довго заняти слуху. Коминарчик кулиться ще більше і цокоче голосно зубами. Чуття холоду немов кліщами здавлює його тіло і проганяє всякі мислі, споминки і вражіння. З його груді мимоволі виривається голосне хлипання, з очей котяться сльози, мов горох, і промивають білявий слід на лиці. Оба арештанти і поліцаї озирнулися на хлопчину, котрого за сумерком та чорною одежею мало що видно було з кута.
— Що ти, малий, змерз дуже? — спитав один поліціянт, — не той, що вперед так гнівно заказав жидові бесідувати.
Хлопчина не відповідав нічого, тільки хлипав. Хлипання стрясало ним цілим якось судорожно і робило йому пільгу, як усякий рух під час холоду.
— От також пани! — сказав один поліціянт до другого якимось гірким тоном. — Ані їм у голові, що ту хлопець мерзне... А велика річ підписати наказ!
— А, ще чим будуть журитися, та хлопцьом,— відказав другий. — Най ся, псяюха, намерзне бодай, най знає, що то красти!
Сесі слова вразили малого коминарчика, мов скрегіт ножем по склі. "Най знає, що то красти",— сесі слова завертілися йому в голові, мов острий сверлик, і відживили всю його тривогу, весь неспокій. Він насилу давив у собі хлипання, щоб не звертати на себе уваги поліціянта та не почути ще раз таких прикрих слів. Вони глибоко скиміли його в серці,— а прецінь він мусив признатися сам собі, що вони доразу правдиві! Ах, що би то він дав за то, якби вони не були правдиві, якби міг спокійно слухати того слова "красти", котре аж нині, відколи його зловлено на гарячім учинку, перший раз так різко прорвалося до його слуху! Нині він ажень почув усю тяжість вини, всю грижу, весь неспокій, усю тривогу, яку чує чоловік, летячий у пропасть, а не видячий ні її дна, ні жадного рятунку.