На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями грала музика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував під танок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.
"Чи не те, бува, дівча вискакує за свого танкіста?"
Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу на школярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневе платтячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички на низькому підборі. Іван танцював з нею минулої неділі під радіолу в деповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел, діаграм і плакатів.
Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом у танкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагах по лікті.
"Як на маневри прибув",— подумав Іван.
Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагою за тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися на неї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякі кренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і перед усіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справді дивилися всі, хто танцював: дівчатка — захоплено, хлопці, які ще не служили,— побожно...
Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла, читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на нього через танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однак зауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївно довірливі.
Потім оголосили "білий" вальс. Дівчина, ховаючи очі від солдата, що курив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:
"Потанцюйте зі мною... "
Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очі зблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала не так легко і вільно, як із танкістом, а лише слухняно, навіть покірно, і, кружляючи, Іван майже носив її на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.
"Дитина",— подумав Іван.
Коли він повернувся на своє місце, танкіст підсів до нього, нервово поплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувши губами:
"Давай вийдемо, друг... "
Іван підвівся і першим пішов до дверей.
"Починається,— подумав,— цивільне життя..."
Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі "хебе", яку зекономив (серед матросів це називалося "засундучити"), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам'ять. Так і працював за верстатом з непокритою головою, підв'язавши білу хвилясту чуприну мотузочком або тонкою дротиною.
Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехом сичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму "дойчланді".
Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було "виручати" план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зурочена зупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити з місця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець і пудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстат і після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колись нікельованою табличкою:
"Deutschland 1936".
В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот і гатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк, умовляв мирним воркітливим баском:
"Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємо ненароком...— І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то по нагрітій до солом'яного кольору осі, питався: — Що, верстат зобижає? От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцять годочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай він одсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите, тоді він тебе і послухає..."
Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештався начальник депо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого на скронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович — так звали начальника усі в депо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, що він котиться.
"Знову бив верстат? тонкоголосо напускався Свиридович на Івана.— Варвар! Лудист! Не смій!" — І котився сварити ще когось.
Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, що точив усякі дрібнички — гайки, гвинти, шайби тощо. Він доносив на всіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб'язковий, як і деталі з його верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконця каси, аби підзирнути, хто скільки заробив.
Тарануха горбився біля свого низенького верстатика, вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка була схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено не помічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іван натискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: "Ну, давай, старий, давай",— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі, знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутний дим...
Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, що курили цигарки і тримали руки в кишенях.
"Слухай, полундра...— танкіст грубо поклав на Іванове плече руку в кразі.— Я не хочу з тобою заводиться — ти служив, я служив,— та знай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень... Так що відчаль".
Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:
"Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде"..
"Ух який оррьол! — роблено здивувався один молодик.— Боря,— звернувся він до танкіста майже благально,— дозволь помацати його за пір'ячко".
"А може, одведем трохи далі,— запропонував другий невстояним ще баском.— Бо він тут іще писк підніме. Хай наші спокійно потанцюють".
Обидва вони затягалися цигарками і лучили випускати дим Іванові в обличчя.
"Киш! — сказав Іван, відчуваючи, як м'язи йому наливаються кам'яною твердістю.— А то позакидаю на депо, а драбини не підставлю".
Танкіст реготнув так, мовби він змерз.