— Іван... Суджений мій...
— Ні, королівно,— каже Змій.— На коні не Іван скаче, а мчить мій вірний слуга Ох.
Недобре стає Олені, та цього ніхто з іменитих гостей не помічає.
До палацу входить Ох, вклоняється королеві, вклоняється Змієві.
Кінь, що жар їсть, а полум'я п'є, стоїть на королівському подвір'ї.
Що мені кінь? Ти про Івана — мужицького сина розказуй... Де він зараз?
Від отруйної стріли помирає.
Як почула Олена ті слова, знепритомніла одразу.
А в далекій стороні, на битому шляху лежить Іван. Співають пташки, кує зозуля. Прислухається до її віщування Іван,запитує:
— Зозуле, зозуле! Скажи... Скільки днів... зосталося мені на світі...
Прокувала зозуля раз і затихла.
— Мало!..
Знесилений Іван заплющує очі. Не бачить він, як шляхом мчить, поспішаючи до нього, Скороход. Ось він, захеканий, зупиняється біля пораненого богатиря.
— Іване!.. Друже!..
Розплющив очі Іван, пізнав свого вірного друга, ледь чутно промовив:
— Помираю...
— Ні, ти житимеш, Іване! Приніс я тобі живої води. Помастив Іванові рану тією водою, і знову він став дужим та сильним.
Спасибі тобі, друже Скороходе. Довіку твоєї послуги не забуду!
Ой, Іване, чи ти відаєш, чи ти знаєш про змову?
Яку? Проти кого?
Проти тебе. Це Змій порадив отого коня діставати, що жар їсть...
Нема. Одібрав його в мене Ох. Це ж він мене стрілою отруйною з сідла вибив...
Знаємо. Наш друг Стрілець з високого дуба все те бачив. А Слухало підслухав, про що змовлялися король з своїми гостями. То ж Змій послав діда Оха і сестер Змії-вен, щоб тебе з світу звести. Скажи, траплялось на твоєму шляху озеро?
Траплялось.
І ліжко було? І стіл накритий?
Було й ліжко. Були і столи. Так то ж дівчата-поло-нянки... їх примушено...
То не дівчата-полонянки, Іване, то сестри-Зміївни Юрза та Мурза хотіли тебе занапастити. Вони їжу труїли біля старого дуба. Це сам Стрілець бачив. Він і стрілу пускав, щоб тебе врятувати.
А я повірив... Зміївнам повірив... Оха не розпізнав. Він і мого коня, вірного Добряна, забив отруєною стрілою, а потім і в мене таку ж стрілу пустив.
Не журися, Іване. Зажди мене тут. Я врятував тебе, я врятую і твого вірного коня.
Помчав Скороход швидше буряного вітру, розшукав коня Добряна, помастив йому рану водою — і кінь ожив.
Примчали потім вони обоє до Івана — мужицького сина. Скороход і запитує:
Що робитимеш, Іване, з королівським та Зміїним кодлом?
Піду тепер на них війною!
І все те чують і бачать Зміївни, сховавшись за кущем. Ось вийшла Юрза, майнула чорною хусткою — стала яструбом.
Вийшла з-за куща Мурза, майнула чорною хусткою — теж стала яструбом. Знялося двоє яструбів, полетіли до палацу. А в палаці гуляє король, гуляють імениті гості. Серед них і Змій. Серед них і дід Ох.
Хіба є в світі сила, що могла б мене здолати? — хвастає охмілілий Змій.— Був Іван — мужицький син, а де він зараз? Чорне вороння йому очі викльовує.
Ой ні, брате,— говорить, входячи до палацу, Юрза,— вороння йому очей не викльовує.
Живою водою його рани загоєно,— говорить Мурза.— Знову дужим і сильним став Іван — мужицький син. І йде він зараз проти всіх нас війною!
Що? Живий? Іван — мужицький син живий?
Він, ваша величність, знає про нашу змову. Тепер уже його не одурити. Хіба що силою знищити, спалити на вогні і попіл той по вітру розвіяти. Бо коли підійме він проти нас увесь робочий люд — горе нам буде!
— Я своє військо проти нього пошлю,— каже король.
— І я пошлю! — обіцяє Змій.— Я з своїм братом Водя-ником-Смертоносцем домовлюся, щоб і він своє військо до нашого приєднав.
Повернувся Іван з далекого краю і не пішов уже більше до королівського палацу, а повернув до кручі над морем. Праворуч тієї кручі лягли ліси дрімучі, ліворуч — простяг-лись яруги глибочезні. На кручі стоять Іван — мужицький син та його друзі, та кінь Добрян, що пасеться тут же. Всі 'стежать за Слухалом, що притулив своє вухо до землі.
А що чути праворуч, де стоять ліси дрімучі? — запитує в нього Іван.
Чую тупіт кінський. Чую брязкіт зброї. Це веде своє "ійсько сам король, щоб тебе завоювати.
— А що чути ліворуч, де простяглись яруги глибочезні?
Теж чую тупіт кінський, чую брязкіт зброї. Це веде Змієве військо найхитріший його слуга дід Ох.
Послухай і скажи, чи у палаці залишилася Олена, чи йде разом з королівським військом?
Чую, чую... по світлиці ходить, білі руки ломить... ридає Олена...
Ридає Олена... Помщуся їм, помщусь за кожну її сльозу.— І звертається він до Стрільця: — Друже мій вір--£ші, глянь на море, чи не видно на ньому ворожих кораблів?
Глянув Стрілець, сказав : " — Бачу на морі ворожі кораблі.
— Сьогодні, друзі мої, станемо до бою за правду проти зла, за волю і щастя трудового народу. Нехай же не здригнеться наша рука в смертельному бою. Нехай не буде віднині кривди, зла і насильства на землі!
Я йду до лісу! — каже Верни дуб.
Я йду до яру! — каже Вернигора.
І — Я біля моря стану! — каже Крутивус.
І — І ми з тобою, Крутивусе, разом станемо,— заявляють Скороход, Слухало, Морозко і Стрілець.
Шумить ліс, гойдається, стугонить, бо на тому коні, що жар їсть, полум'я п'є, їде зараз дід Ох. Стоїть Вернидуб,
готовий до бою; біля нього Іван — мужицький син на своєму вірному коні Добряні.
Починати? — запитує Вернидуб.
Зажди. Хочу в поєдинкові зустрітися з Охом. Просікою їде дід Ох, а за ним суне Змієве військо. Та ось
на коні Добряні вилітає назустріч Іван, викликає Оха на смертний поєдинок. Супротивник той виклик приймає.
Спинилося Змієве військо, стежить за небувалою битвою. Стежить за поєдинком і Вернидуб.
Бій у розпалі. Бій жорстокий, не на життя, а на смерть. Перемагає в цьому бою Іван — мужицький син, підпалює Охові бороду, знищує його вогнем.
— Тепер ти, Вернидубе, починай своє діло робити, а я ще хочу глянути на королівське військо.
Засукав рукави Вернидуб, заходився своє діло робити. То не буряний вітровал налетів на ліс дрімучий — то Вернидуб ламає вікові дерева, валить їх, винищує військо Змієве дощенту.
Глибочезний яр.
Яром іде військо, а попереду верхи на коні сам король з мечем булатним.
Починати? — запитує в Івана — мужицького сина готовий до бою Вернигора.
Ні, зажди, друже Вернигоро. Хочу з ним віч-на-віч у поєдинкові зустрітися. Він жадав моєї смерті, нехай же свою смерть побачить! — Та й помчав назустріч королеві, викликаючи його на бій. І король той виклик мусив прийняти, щоб не осоромити себе перед простими воїнами.