Накрив Іван хату солом'яними кулями, щоб від дощу не замокала. Подякувала йому бабуся, і помчав Іван далі. Прослався перед ним шлях, а понад шляхом старі верби, а під вербою кузня, а проти кузні в болоті застряло дванадцять підвід з поклажею заліза. Подумав Іван: "Королівським велінням не буде кінця. Треба проти меча діяти мечем!"
Спинився тут Іван, підійшов до купця та й каже:
Якщо дасте мені заліза стільки, скільки я можу підняти, то я всі вози витягну з болота.
Дам,— каже купець,— тільки допоможи, добрий молодче.
Випрягайте коней,— наказує Іван візникам,— зв'язуйте вози.
А тоді взявся за вірьовку і, навіть не натужившись, всі еози витягнув з болота на шлях.
Давай тоді візники складати залізо на Іванову спину. Купець, очі вирячивши, тільки дивиться на богатиря, а той і не думає спиняти візників. Так вони склали все залізо, поїхали порожняком, а Іван з тим залізом підійшов до кузні та й каже ковалям:
Чесні майстри! Оце вам буде залізо. А я візьму собі стільки, скільки треба мені, щоб скувати меч.
А для чого ж тобі меч, славний молодче?
Загадав мені король задачу,— розповідає Іван,— аби дістав я йому такого коня, що жар їсть, а полум'я п'є... Та коли я, може, й дістану йому цього коня, не певний, що він знову не загадає нової задачі. По-доброму, мабуть, не скінчиться моя розмова з королем. Доведеться мені битися з ним смертним боєм, щоб визволити з неволі мою суджену дівчину Олену і всіх невільників, що томляться у королівському володінні... Для битви з ворогами потрібний мені меч.
Коли таке діло, то ми тобі допоможемо,— сказав найстарший з ковалів, і всі вони одразу приступили до роботи.
Пустив Іван коня Добряна попастися, а сам одягнув ковальський фартух, став біля горна, розпечене залізо вправно кидає на ковадло, б'є молотом, б'ють молотами ковалі. Летять, розсипаються на всі боки гарячі іскри.
Бере потім Іван гартований меч, підходить до старої верби. Як ударить її тим мечем — так верба й повалилася одразу.
— Велике спасибі вам, чесні майстри, за допомогу. І тоді озвався найстарший з ковалів:
— Ми раді допомогти богатиреві, що уярмленому народові здобуватиме волю! Щасливої тобі дороги, славний молодче!
Сів Іван на свого коня, помчав далі. Коли це перетинає їм шлях ріка з кручуватим берегом. Через ріку мідяний міст збудовано, а за мостом на найвищій кручі стоїть палац.
Отут здобуватимеш ти, Іване, коня, що жар їсть, а полум'я п'є,— говорить кінь Добрян.
А чий же то палац на кручі? Хто в ньому живе?
Живе в тому палаці молодший брат Змія — лютий Костій. Знай, Іване, нелегко буде його перемогти!
Знаю % каэке Іван.— Та битимусь я з ним смертним боєм, бо хочу я мою суджену з неволі визволити. Хочу повернути своє втрачене щастя.
Ти постав мене на конюшні,— радить кінь Добрян,— дай мені пшениці ярої, а сам під міст іди сторожити... Тільки гляди ж не засни, бо тоді буде обом нам смерть. Та ще повісь у конюшні рукавичку. Коли піт з неї капатиме — я знатиму, що ти сам упораєшся із Змієм. Коли ж закапає з рукавички кров, я прибіжу до тебе на допомогу.
Поставив Іван коня Добряна у Змієвій конюшні, дав йому пшениці ярої, а сам пішов до мосту.
Зорі засвітились в небі. Зійшов місяць. Дрімається Іванові, але щоб не заснути, нарвав він кропиви жалючої, розставив навколо себе. Що похилиться, дрімаючи, то одразу й прокинеться, бо кропива його жалить.
Коли це десь опівночі застугоніла земля, зашуміли дерева, посипалось листя з дубів, задрижав мідяний міст.
Дивиться Іван: на тому коні, що жар їсть, а полум'я п'є, їде молодший брат Змія.
Стій, коню, не спотикайся і не хропи, бо немає сили супроти моєї сили. Правда, є в світі богатир Іван — мужицький син, та він іще молодий і живе так далеко, що сюди і ворон його кісток не занесе.
Ворон кісток не занесе, це правда, а добрий молодець сам прийде,— відказує Іван, вийшовши з-під моста.
Битися зі мною прийшов, чи миритися?
Де вже миритися. Будемо битися.
Ну, що ж,— каже Костій,— бий ти перший.
Ні,— відповідає Іван,— бий ти перший. Ти у своєму краї найстарший.
Почали вони битися. Коли це до Змієвої конюшні прилітає й сідає на дверях яструб. Та не яструб то, а сам Ох сюди прибув, щоб Івана — мужицького сина зі світу звести.
Причинив він двері конюшні ще й замок повісив на тих дверях.
А на мосту мідяному вже б'ється Іван з Костієм. Уже по коліна загруз Іван у землю, і вище колін стоїть в землі Костій.
Кінь Добрян позирає на рукавичку, а з неї вже не піт, а кров капає. Почав він у двері копитами гатити... Затріщали двері... А на мосту б'ється Іван зі Змієм-Костієм. Сам уже по пояс в землі стоїть, а Костій — вище пояса.
Послухай! — каже Костій.— У твого батька були воли?
У батька не було, та були в хазяїна, у якого мій батько наймитував.
А хазяїн волів запрягав?
Запрягав.
А давав їм відпочивати?
Давав.
То давай і ми відпочинемо.
Саме в цю хвилину вирвався з конюшні кінь Добрян, прибіг до Івана і давай навколо нього землю копитом одгрібати. Звільнився Іван, підійшов до Змія-Костія та й каже:
Тепер я тебе вбиватиму.
Гаразд, убивай. Та хоч і візьмеш у мене коня, але не доїдеш ти на ньому до королівського палацу, бо є в мене старші брати. Є сестри-Зміївни, вони все одно тебе зі світу зживуть.
Забив Іван Костія, спалив і попіл той за вітром розвіяв. Підійшов тоді до свого хазяїна кінь Добрян.
— Служив я тобі, Іване, вірою і правдою, тепер дозволь мені в ранню росу на рідних лугах попастися, щоб набратися нової сили. Коли тобі потрібний буду — свиснеш свистом богатирським, я той свист почую і до тебе прибіжу.
А цю розмову підслуховує Ох, посміхається в зелену бороду, виймає лук і стрілу.
— Ніколи, мій коню Добряне, я не забуду твоєї послуги. Прощай!..
Не встиг кінь Добрян і розгону взяти, як впилася йому в шию смертельна стріла. Упав кінь. Підбіг до нього Іван, вийняв стрілу скривавлену...
— Пропаду... Вже не жити мені на світі, бо відчуваю: не простою,— отруйною стрілою мене поранено. Бережись, Іване. І тут, і в дорозі бережись!.. А я, мабуть, помиратиму... Ніхто не може мене тепер врятувати.
' Озирається Іван, а навколо — ні душі. Тільки біжить дорогою собачка отієї бабусі, якій він колись укривав убогу хатину соломою.