— Еле, ле! Та-бо ви говоріть ясніше, бо ми такої муд-рої бесіди не розуміємо, — почали його на сміх брати.
— Не розумієте? То я скажу вам ясніше. Ось дивіться!
— Тут так підніс свою милицю, щоби всі бачили, а потім Уварив нею до землі, аж хата задрижала. — Якби не Кенігрец5 та не та куля, то хто зна, чи ваші плечі й донині не поров би гайдук нагайками... Зрозуміли?
хвилину ждав на відповідь, але не відповів ніхто. Дехто віДкашельнув, дехто плюнув, та ані одно насмішливе сло-80 не вилетіло з уст. Медвідь глянув по лицях мужиків, не знайшов на них того, чого чекав — зрозуміння, ^тхнув, піднявся з місця і вийшов.
За ним пішов луск його дерев'яної ноги.
В хаті кружляла дальше горівка, і дальше говорили про те, що японець йде панщину заводити, і баби плакали дальше за мужами і синами, як би їх справді не мали більше побачити.
Як коли старого Медведя дурнота людська довела до розпуки, то він утікав на поле.
Там знав кожну комашку, кожну стеблинку і присяг би, що й вони його знають.
"О, диви, диви, яку запруту тащить на гніздо! — говорив, дивлячись на муравлисько. — Тащи, небоже, тащи, бо ніхто за тебе не занесе". І з щирою старечою усмішкою торкав справді велику тріску, яку муравель силкувався занести до своєї крутої будівлі.
То знов, дивлячися, як птаха утікала перед яструбом, кричав: "Не дайся, небого, не дайся! Він туди, а ти сюди, він туди, а ти сюди! А видиш! 1 не зробив тобі нічого. Ану, якби ти так стала і здалася на його ласку..."
Багато бачив старий Медвідь, а все щось нового добачав...
По вчорашній розмові зробилося йому дуже прикро. Коби хоч на старості літ видів, що той нарід мудріє, що він собі раду дасть у світі; щоби надія, що все ж колись і тут, в його ріднім селі, інакше буде. Таж стільки наговорився, стільки свого серця наїв, та й надаремно?..
Не всидів Медвідь у хаті. Тісно тут було для нього і сумно. "Піду в поле, подивлюся, як озимина вийшла. І так нині неділя".
Взяв капелюх, палицю, поправив милицю і пішов. На полі дігнали його внуки. "Дідусю, дідусю! Ми підемо з тобою".
Медвідь не відзивався.
"Не жени так, дідусю, бо ми ще малі, не наспіємо!" Старий не слухав.
Жаль гонив його з села. Був би на тій одній нозі біг кудись далеко, на схід сонця. По дорозі кликав би людей, щоби вилізали з своїх нор та ішли настрічу волі. Був би ще другу ногу дав собі відрубати або відстрілити, аби хоч перед смертю узріти її.
Весняний вітер розвів його поли і дмухав силою та здоров'ям у лице. З землі йшла свіжість і охота. Підсихало болото, вияснювалося небо, розцвіталися квітки... Гей! Боже!
На роздоріжжі, між липами, стояв панщизняний хрест6. Старий ніколи не минав його, щоби не зняти капелюха та не подумати хвилину. 1 тепер став.
Липи розвивалися звільна. Як із золота, блищали їх нові здорові парости. Дерев'яний хрест почорнів трохи і перехилився. "Треба його підновити, — подумав старий, — конечно, треба". Під хрестом була мурава, густа і зелена. Волею пахло від неї.
— Дідусю, дідусю! Ми собі зробимо вінок.
— А з чого ж ви зробите, ДГҐИ, коли ще нема зілля?
— Чому нема! Чекай, ми тобі покажемо, які гарні квітки позацвітали.
— Добре, збирайте, діти.
Діти побігли, як безжурні птахи, а старий, дивлячися за ними, думав: "Чи і з них будуть такі туподумні хлібороби, така покірна робуча худобина? Не дай, Боже!"
— А диви, дідусю, які квітки, — тішилися діти, показуючи повні пригорщі білих первоквітів, повириваних разом із листям та з травою. — Поможи нам сплести вінок, Дідусю.
— Та який з того вінок? Та того і затикатися нема чим.
Але поміг, і невеличкий вінок був скоро готовий.
в — А тепер, дідусю, — мовив старший хлопчина, — підсади мене, я його повішу на хрест.
Старий підніс мовчки дитину і з радістю дивився, як воно тим першим невибагливим вінком пільних квітів прибирало символ волі. А як спускав дитину на землю і як и тепле лице доторкнулося його старечого обличчя, то мимохіть устами завис на гладенькім чолі, поцілував і без слщу звичайної своєї гіркоти бубнів: "Так, діти, так, ви |*Рно зробили... Не будьте такі, як ті там у долині. Будьте ^аці— О! Чуєте, яким здоровим, кріпким вітром зі сходу
онця віє? Не відвертайте лиця, не бійтеся. То йде воля...
°на прийде, діти. Вона прийде, хоч би таких забитих сіл,
іб* як наше, були навіть цілі сотки... Прийдіть тогда, діти, на мій гріб, і положіть на ньому такий вінок, як той. Най знаю, що у вас весна. Най знаю".
1 гладив їх по русявих головках, і тулив до груди.
А діти дивувалися, чуючи, як острий голос діда лагіднів нараз та робився м'який, як льняне повісмо. 1 з дива не могли вийти діти, побачивши в його звичайно грізних очах першу сльозу.