Прийшла зима. Приказ не приходив... По ночам стало ні-відь-що снитись. А мати стала частій ввижатися йому та інколи не одна, а стоїть з якоюсь дівчиною; наче ся дівчина і по знаку йому; здається, десь він її бачив; але скілько не силкується він здумати, ніяк не згадає, хто вона і де він її бачив. Нічого мати йому не говорить, тілько стоїть, дивиться на його своїм мовлячим поглядом: здається Горовенкові, що вона хоче промовити: "Юрасю, забув?" — і він кинеться до неї, припаде до лона і скрикне: "Матінко моя! не забув я, нічого не забув! Сама бачиш, сковано мене по рукам і ногам". Мати щезне, а дівчина стоїть... Чого вона стоїть? Хто вона така?
Прокинеться Горовенко хмурий, замислений, блідий, наче з недугу.
— Нудитесь ви, бачу,— говорив йому Галкін, дивлячись, як він марніє,— не диво! Стілько літ провели з людьми, з ділом, привикли... а тут, у Глупові, що? Сам знаю, що сидіти, зложивши руки, в чотирьох стінах тяжко, обридне; хоч кого нудьга возьме... ви б писали що в журнали, в часописи,— радив Галкін.
"Не проведеш, не проведеш мене",— думав собі Горовенко, слухаючи Галчину пораду і відповідав йому:
— Як же мені писати, самі знаєте.
— Знаю! Ісправникова цензура? А хіба її обминути не можна? І пишіть тілько, а пересилати се вже моє діло.
Горовенко подякував і подумав: "Бач! як в око вліпив. Ловко під'їжджає, та дзуски! Не на такого напав",— а далій промовив: — Та й книлоси мої ще і досі в Ломакові, а без них що ж я писатиму?
— Загляньте в мою книгарню,— сказав Галкін,— може, там знайдете що потрібне собі.
Горовенко і досі не знав, що у Галкіна є книгарня, бо ніколи не заходив до його в кабінет, і доволі здивовався тепер: в кабінеті стояли чотири шахви, повних з книжками. "Чудно",— подумав Горовенко і глянув в першу шахву на книжки: чудасія просто! філософічні твори кращих писателів XVIII і XIX віку! З книжок він глянув на Галкіна так, ніби хотів спитати у його: "Судовик? генерал? філософ... як се так?"
Галкін вгадав його думку і промовив:
— Дивуєтесь, що у судовика, котрий цілий вік кис у чорнилі — та отакі книжки? Правда?
— Правда.
— Не дивуйтесь! Всякі судовики бувають. Правда: велику силу за свого життя вилив я чорнила в канцеляріях, але не думайте, щоб воно залило моє серце і душу... чоловік лишився у мені і по сей день.
Горовенко перейшов до другої шахви: історія, природо-відання, медицина. В третій — чисто одна поезія! оригінальні твори поетів Англії, Франції, Німеччини і Слов'янщини. В дорогому оксамиті стояла ціла полиця золотообрізних книжок. Горовенко прочитав на корінцях: Євангеліє, Біблія, твори Шекспіра, Гейне, Міцкевича, Шевченка, Некрасова... Горовенко не знав, що і думати, і тілько спитав:
— На усіх сих мовах читаєте?
— Читаю! Колись умів і говорити, та тепер чи втну... без практики не вдержиш в голові чужої живої мови... Так-от, коли що вподобається,— беріть, читайте... Я люблю з людьми ділитися книжками, та ні з ким. На лихо, і Наталя моя не вельми охоча до книжок, лінива таки. Ще поезію сяк-так любить; а що до історії, до філософії — не заманиш її... Не дівоче, видно, діло філософічні книжки... За одно хвалю її: "Кобзаря" на пам'ять знає.
У Горовенка якось приятно забилось серце.
— Значить, Наталя Олександрівна любить українську музу? — спитав Горовенко.
— Своє рідне треба любити.
Горовенко лукаво глянув на Галкіна; погляд його Галкін примітив і промовив шутковно:
— Певно, ви не гадаєте так, що українську музу люблять тілько ті, в котрих фамілія кінчається на "како — он — ко"?
Горовенко всміхнувся і собі. "Щось тут чудне єсть, чого я не розберу,— думав він про Галкіна.— Хто він такий? Не може бути, щоб був з роду українець; вже одно "ін" вказує на се. Знов же.дуже в його тверда вимова нашого "и". Українець ні вовік не скаже "любиты", хіба, може, правобережні там говорять так. Так де ж там візьмуться українці — Галкіни.
Одного вечора стояла надворі страшенна темнота; дощ лив як з відра. Всі троє наші знайомі сиділи мовчки за самоваром. Наталя вертіла в руках якесь шитво і не знала сама, що з ним робити? Чи шити? Чи кинути?
— Отеє шитво стілько тобі потрібне, як мені отой дощ, що аж плющить,— заговорив Галкін,— зложи його; не псуй очей, мережаючи при свічці, краще заграй нам або заспівай. Ви чули, як вона співає? — обернувся він до Горовенка.
— Не доводилось.
— Добре співає... Музикантша з неї невелика, техніки мало, хоч чувства в неї у музиці багато; ну, а що до пісень, так, не хвастаючись, скажу: добре співає.
— Годі вам, татусю, хвалити,— перебила його Наталя.
— Се правда, а не хвала... Голос у неї не щоденний, та вміє вона свою пісню влить в душу слухача; експресія велика у неї... Ось ну, сердешна Наталю, заспівай.
Наталя не змагалася, тілько промовила:
— Вам, татусю, мої пісні шкодять... якої ж вам?
— Якої?
— Еге.
— У мене сьогодня таке на душі, що бажаю слухати, слухати і слухати, не одну, не дві, а поки утомишся, співай.
— Се довго буде, татусю.
— Ніч велика. Починай, серце.
Наталя сіла до рояля, взяла кілька акордів і заспівала:
Дощик, дощик, капає дрібненько...
— Ні, ні! сеї не хочу... Ти мою знаєш? Наталя почала:
Тапсиісіе Роїкі.
Співала вона, справді, гарно. Пісня її лилася оксамитовими м'якими нотами, але дивне враження робила вона на слухачів: вони сиділи нерухомі, мов яка електрична сила придавляла їх. Горовенко бачив, як в очах і на лиці Галкіна сходились і нависли густі хмари печалі, гніву і журби.
— Дякую тобі, доню,— промовив він, зітхнувши глибоко,— дойняла, якраз в саме серце вцідила. Знаєте, за що я люблю отею пісню? — спитав він у Горовенка і, не дожидаючи відповіді, провадив далій.— По-моєму, сю пісню,— вона стара, з ЗО років ще, її в Росії чи й знають, а треба її пере-ложити і на українську, і на великоруську мову, її тепер якраз на порі співати по всій Росії.
Горовенко глянув на його дивним питливим ПОГЛЯДОМ. Галкін, наче в відповідь на той погляд, говорив:
— Хіба не те саме ми бачимо тепер скрізь, особливо в Україні? Зверніть, будьте ласкаві, вашу увагу хоч на отеє...
— Ви, татусю, мрачно і сурово дивитесь на життя,— перебила йога Наталя,— і хочете, щоби всі думали по-вашомуі