Юність Василя Шеремети
Роман
Прорвалось
На селі, біля огнища предків, життя завжди має свої суворі закони. Все чергується так, як треба – день і ніч, праця й відпочинок, широкі обрії, але обмежений зір, все на своєму місці. Василь знає це. Він побув дома кілька днів, а вже знов оббувся у тих умовах. Вечорами відбуває мандрівки у інші, можливо кращі, світи, але це тільки вечорами, при малій нафтовій лампці на краю свого родинного столу. А приходить ранок, і все відпадає, мов відмерлий лист рослини. Все таке земне, позбавлене лету, земля і дерево…
Василь почуває, що нерви його втихомирюються. Чекає свята, старого, родинного, овіяного романтикою. Дні підносять свою моральну температуру. Всі це яскраво почувають – і навіть звірята, птахи і все живе. Має намір піти на всеночну, гостити у рідних, проїхатися кудись, приймати колядників.
Але не все так сталося. Майже перед самим Святвечором, коли починає сутеніти, коли докінчують на подвір’ю останні приготовання, Василь дістає пошту. Приносять її від старости. Привітання від товаришів з Різдвом, а між ними лист від… Насті… Це страшенно несподівано. Ніколи в його житті такого не траплялось. Він схопив листа і побіг, мов божевільний, сам не знаючи куди, щоб його не бачили жадні очі. Боявся його розривати, а коли розривав руки тремтіли. Лист дуже короткий: "Дорогий Василю! На другий день Різдва Просвіта робить ялинку. Як не розледащіли – будьте там. Н."
Цього досить, щоб довести хлопця до божевільного стану. І кутя, і дідух, і урочистість вечері, і батько, що мов патріярх возсідає на свойому місці, і свічки замість лампи, все те для Василя тратить змисл. Якась вища, могутня сила вириває його з родинного середовища. І коли він на другий день стояв у церкві на всеночній, коли слухав "Христос рождається, славімтє", в його уяві іноді повставав простір залі комерційної школи, він чув звуки "Дунайських хвиль" і бачив її танцюючу, сяючу, срібноволосу… Відганяв видиво напруженням волі, дивився в обличчя почорнілої Матері Божої і з глибини душі, ніби кров з рани, виступала молитва. Велика, добра, всерозуміюча, і всепрощаюча: "Мати Любові, не відмов мені своєї ласки і даруй мені мою пристрасть! Гріх це, чи святість? Не знаю. Я люблю!.."
Ніякі сили не втримають тепер Василя дома. Ніякі запрошення в гостину, ніякий гнів. Вже, мовляв, запанів. Ми йому не товариство. Що тут поможуть слова?
На другий день свят зараз по обіді Василь вийшов. Не дивився на годинник. Він має досить сили, щоб не боятися заметеної дороги. Мороз його не бере… Має гарячу, молоду кров. Вітер не може йому перешкодити. Розсікає його, мов летун, а щоки горять вогнем.
Скоро починає вечоріти. Білі, здається безмежні, поля зливаються з обрієм. Василеві здається, що він ступає в ту безмежність, що під ногами немає землі, що він оповитий мряковиною, але він не чує жадної втоми, йому не докучає холод, почувається бадьорим і щасливим.
Ось уже і місто. Далеко внизу горять розсіяні вогники. Йде в долину, вітер потроху вщухає і на вулицях майже зовсім зникає. Чується своєрідний міський ритм, їдуть кудись візники з балабонами, горять у вітринах ялинки. Ялинка відбувається у тій самій залі комерційної школи. Василь до неї не готувався. У кишені майже нема грошей. Не заходив до голяра. Одяг його здорожений, засніжений, а коли сніг ростав, на ньому лишились крапельки води. Як був, так і пішов на вечірку. Купив вхідний квіток і непомітно пробрався до залі. Скільки тут вишитих, яскравих сорочок, барвистих плахт, маючих стрічок, сяючих дівочих очей. Гремить Гакманова оркестра. Посередині залі палаюча ріжнобарвними огнями, оздоблена безліччю цяцьок ялинка. На сцену виходить так само барвистий, ніби польові маки, хор під керівництвом високого, худого диригента. У перших рядах повно міських знаменитостей; голови установ, директори, лікарі, адвокати, купці . Звучно, розмашно рванулась перша коляда:
Ой, видить Бог, видить Творець,
Що весь мир погибає!
Зала помітно здригнула. Очі всіх загорілись у такт пісні, звуків і барв, доброго настрою, теплоти і вдоволення.
Возвістити в Назареті,
Стала слава у вертепі…
промовляють прекрасні, свіжі голоси дівчат, хлопців, між котрими Василь бачить багато знайомих. Стає так приємно, що Василь шкодує, що й він не там, на сцені, і що він також не співає. Це помітно і з іншими. Всі, що слухають таку поривну, знану пісню, не можуть сидіти спокійно. Всім хотілось би також прилучитися до хору, щоб звуками вилити свою любов, свою радість.
Багато задніх місць лишається порожніми. Василь не хоче займати їх, хоча ноги втомлені. Йому видається почеснійшим, стояти десь збоку, у якійсь ніші і, заклавши ногу на ногу, та принявши позу Наполеона незалежно слухати, ніж сидіти десь далеко у задніх рядах між сидухами та сторожами. Що за дивна у нього вдача? Звідки та претенсія і самопевність?
Настю помітив одразу, щойно ввійшовши. Вона сиділа в середніх рядах з якимсь добродієм, але вже не тим, що танцювала на гімназіяльному вечері. Одягнена скромно і просто. Та сама сукня, у якій була з ним у театрі. Він, здається, щось їй казав тоді про ту сукню… Здається що вона їй дуже личить, чи щось подібне…
На першій перерві одразу зустрілися. Це сталося не без вагання. Вона виходила до роздягальні, дивилася на всі боки. Побачила Василя і одразу до нього потягнулась. Він уже стояв, мов прицв’яшений, у своїй ніші з виразом і я не я, – мішанина Байрона і селюха.
– Ну, от…
– Нарешті, – посміхнулась вона докірливо.
Нащо той бідолаха стільки клявся, що кінець, що більше не піддасться, коли один її кривий усміх – і вже він плазує, мов чорний раб. Душа його зразу листком стелиться і можна взяти його цілого простою голою рукою. Він, правда, трохи ковтнув села, вітер довго хльостав по його щоках, очі горять напруженням, але що це перед обличчям цієї величі?
Вона дорікає йому за нечемність. Кокетування. Жіноче кокетування. Нечемність! П’ятнадцять кілометрів у сніг, у бурю, у свято? І дивиться, уста тремтять від напруги, і хочеться вирвати все, що є на серці і викласти, мов карти, перед нею. Все до кінця.
– Будьте до мене трошки великодушніші, панно Насте, – каже він, а очі його синіють буряно…