Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе: "Такі",— коли його запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив . хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: "Так!" Розумів Славків розпач; розумів Артурове: "Так!";
розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охороною батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартизаційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківський поріг, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.
Але для того, щоб учинити те, треба мати більше сили, ніж мав. Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало на вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем протоколу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому,— мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який їде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней: У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянинові. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й надали ходи. І ось я в'їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Я зіскочив із воза.
— Що ж ви виїздили? — спитала жінка.
— Частину землі треба буде продати, щоб погасити борг,— сказав я.— І змушений був згодитися продати на вируб ліс.
— Наш ліс? — зойкнула жінка.— А що ж лишиться нам?
— Прийшов час, коли малопомісне дворянство, як ми з вами, Меланіє Петрівно, загине,— сказав я.— Житимемо з праці рук своїх.
— Витримаєте селянську працю? — спитала з жахом жінка.
— Мушу витримати,— сказав я.— Інший шлях: переїхати до міста й піти на службу.
— Може, це кращий вихід?
— Ні! Бо я вирішив од світу відійти. Людині багато не треба, щоб себе прогодувати.
— А родину?
— Порівняно з селянами ми заможні,— сказав я.— Що ж, треба згодитися, що ми вже не пани, а люди. Згоджуєтеся, моя мила Меланіє Петрівно, на такий уділ?
— Боюся цього,— сказала жінка.— Боюся опроститися й поринути тільки у хатні турботи. Ми ж освічені люди і в нас є вищі потреби.
— Тоді пропоную, моя люба, переїхати тимчасово до батьків, а я тут залишуся сам. Спробую викрутитися з батьківських боргів і стати на ноги.
— Я не покину вас,— мовила твердо жінка.— Маю надію, що ми не зубожіємо до рівня селян, хоч, по-моєму, служба — це ліпший вихід. Скільки дворян нині перебуває на службі!
— Перебувати на службі — це значить служити державі, яку я ненавиджу. Хочу бути вільною людиною, хоч і вбогою.
— Жити між людей і бути вільним од них годі! — сказала жінка.— Треба йти на допустимі компроміси. Щоб честь залишалася і сяке-таки становище не тратилося.
— Ні! — сказав я твердо.— Хочу залишитися самим собою.
— У відриві від віку й людей?
— Так,— мовив я.— Щоб не множити в цьому світі зла...
Мою візію раптово було обірвано: мати кликала їсти. Я стрепенувся з несподіванки.
— Злякала тебе? — спитала мати.
— Ні, це я задумався,— звівся з-за столу.— До речі, я й справді сьогодні нічого не їв.
— То все готово,— сказала мати. Батько вже сидів за столом. Парувала
в тарілках юшка, в хаті стояли сутінки — вже вечоріло.
— Засвіти світло,— сказав батько, і я розігнав сутінки, кляпнувши вмикачем...
У той вечір мені випало ще раз поговорити відверто з батьком і в черговий раз подивуватися його простій, але безвідмовній мудрості. Він умів утілювати досить складні мислительні формули в найпростішу мовну одежу, і я боюся, що не зможу відтворити її натурально, через що вдамся, як це вдавався й раніше, коли переказував батькові думки про світ та життя, до переказу. Цього разу йшлося про Бога.
Батько признався, що він віруючий, а віра прийшла до нього у війну. Я вже казав, що його було залишено в підпіллі, але з прогнан-ням німців він був забраний до війська, добув війну у боях, щасливо на ній зберігшись. Так от їхній відділ якось потрапив у болото, з якого треба було шукати виходу саморуш. Батько потрапив у твань, яка почала його засмоктувати, ради не .було, і єдине, що залишалося,— це помолитися Богові. І вперше він помолився. Тоді сталося диво: поринувши аж по шию, він натрапив на опертя; потім селяни йому розказали, що то міг бути труп коня, який загруз у тому місці — опертя було м'яке, але його витримало. Батька витягли з того болота з великими труднощами, і з того моменту він у Бога вірив, але з примітивним розумінням його суті й природи. Не мав інших книжок, які допомогли б йому в його розмислах, окрім Біблії, яку купив якось на базарі,— то була українська Біблія в перекладі П. Куліша, І. Пулюя і І. Нечуя-Левицького, а чоловік, який продавав її, сказав, що з великим жалем розлучається з цією книжкою ("Вона загранишна!" — тихо сказав він), але нужда його притисла, і це останнє добро, яке він має.