Сказав це і замовк, запавши знову в мовчанку.
Підійшов перший провідник і підсів до нас.
— У нас тут буде краще, як у загальному вагоні,—сказав він.— Ви що, брат і сестра?
— Ні,— сказала Лариса.— Ми чоловік і жінка.
— Молоді ще,— сказав провідник.— Хто тут у вас у таборі?
— Батько,— сказала, не моргнувши оком Лариса.— Мій!
— Так,— сказав провідник.— Діла! Встав і відійшов. Я подивився на Ларису
здивовано, але вона на мій погляд ніяк не зреагувала, хиталася в такт поїзда та й усе. Зрештою, зрозуміти її можна: надто довго пояснювати, хто ми такі насправді й до кого приїхали. Але те, що вона вміла брехати так незворушно, мене трохи вразило.
Чоловік раптом устав і пішов у бік туалету. Жінка поклала дитину на полицю й метнулася за ним. Вони про щось засперечалися на незрозумілій нам мові.
— Будемо спати разом,— сказала Лариса.— Щось мені ця компанія не подобається.
Я хитнув: компанія мені також не подобалася, особливо, другий провідник, який позирав на нас вовком.
Жінка схопила чоловіка за руку й тягла до полиці. Він неохоче їй піддавався, але фізіономію мав кислу.
— Повечеряємо,— сказала Лариса й почала витягати рештки наших запасів.
Чоловік і жінка дивилися на їжу байдуже, але в їхніх очах увіч світилися голодні вогники.
— Піди спитай, чи є у них чай,— сказала Лариса.
Чаю в провідників не було, тільки гаряча вода. Лариса мала при собі термоса, пішла й набрала. Запросила до вечері наших супутників, але вони гаряче почали відмовлятися. Тоді Лариса зробила бутерброди і всунула один йому, а другий їй. Несміливо ті бутерброди взяли й почали їсти з видимою пожадливістю. Лариса дала їм ще по бутерброду, ковтнули їх як муху. По тому чоловік пішов по гарячу воду, і вони почали пити її по черзі: трохи вона, а трохи він. Пили із алюмінійової кварти, яку чоловік видобув із клунка. Ми пили із покришки термосу: спершу Лариса, а тоді я.
— Далеко їдете? — спитав я.
— Не знаємо,— мовив байдуже чоловік.— Як вийде.
До речі, за їжу вони нам не подякували. Жінка весь час мовчала, а коли Лариса щось у неї запитувала, ніяковіла і хрипким голосом відповідала, що не знає. Замість неї відповідав чоловік, все так само байдуже, ніби був притлумлений.
їжа нас остаточно розморила. Лариса розстелила матраца (постелі не було), а подушку обгорнула хусткою. Жінка лягла біля дитини, а чоловік продовжував сидіти. Лариса забилася під стінку, я ж примостився побіч. У цей час вперше обізвалася дитина — заплакала. Жінка почала її зацитькувати, щось хрипко до неї промовляючи незнайомою мені мовою. Провідники сиділи в своєму переділку, про щось балакали, але слів розібрати годі було. Я обійняв Ларису, щоб не звалитися з полиці, і ми відразу ж заснули. Розбудив нас крик.
— Нєт, ти міня пусті, пусті, подонок! — кричав чоловічий голос.— Набрал тут шантрапи, закони нарушает. Не нада мене твоіх дєнєг, плевать я хотел на ніх. Виброшу ету наволоч с поезда!
Я злякано підхопився: голос лунав із переділки провідників. Чоловік байдуже сидів навпроти, а жінка з дитиною спала. Лариса підхопилася не менш перелякано.
— Що там таке? — спитала вона.
— Бузят,— спокійно сказав чоловік.— Он постоянно так...
Із переділки вирвався другий провідник, видно було, що перший хапав його за плечі.
— Вон шантрапа! Вон с поезда! — зарепетував другий провідник.
Перший схопив напарника ззаду, заломив йому руку, аж той зігнувся і погнав у бік туалету, даючи тумаки й немилосердно матюкаючись. Другий провідник відчинив головою двері туалету, перший урізав йому коліном під зад і заштовхав у середину. Тоді зачинив двері і замкнув. З туалету рознісся рев, ніби поранена тварина. Другий провідник бився у двері, репетував, кляв, матюкався, вив. Лариса біля мене тремтіла як билина, я обійняв її за плечі. Перший провідник, усміхаючись, пішов до нас.
— Ізвінітє за неудобство,— сказав майже ґречно.— Моча ему інода в голову шибаєт, скоро он успокоітся. Ізвінітє!
Рев і крик із туалету не стихав. Тоді перший провідник наблизився туди і крикнув.
— Замолчі, свінья, людєй тривожішь! Не замолчиш, біть буду, суку!
За дверима спалахнула лайка, але відразу ж затихла.
— Он уже будіт спокойний,— підморгнув провідник.— Када випьєт, не человек, а какой-то малахольний. Не обращайте вніманія!
З нас усіх найбільше "не обращала вніманія" жінка, вона продовжувала нерушно лежати біля дитини, мовчала й дитина. Чоловік устав, потягся, і раптом поліз на другу полицю.
— Лягай! — сказав я тихо Ларисі.— Посиджу біля тебе!
— Я боюся,— зашепотіла Лариса.
У туалеті було тихо. Лариса ще трохи посиділа, а тоді лягла.
— Петька! — почувся з туалету голос.— Слиш, Петька!
— Я Петька,— підійшов до туалету перший провідник.
— Випусті, Пєтька. Буду себя вести хорошо!
— Карцер на четирє часа, понял?
— Понял,— сказало з середини і знову затихло.
— Ложись, парень,— сказав мені провідник.— Тепер он будет спокойний. Нічаво, перебузіт!..
Спокійно пішов у свою переділку, чути було: щось наливає і п'є. Я ліг і обійняв Ларису.
— Попали ми з тобою,— шепнула вона.— Мене всю трусить. Що це за світ?
— Це "широка страна моя родная",— сказав я.— Спи!
Вона затихла. Сам же я спати не міг, нервово прислухався до колисливої тиші, стукоту коліс, рипу вагону. В туалеті, здається, другий провідник плакав, бо звуки доносилися неясні: чи то схлипи чи притамоване скавуління. На те вийшов перший провідник, стукнув кулаком об двері і прорипів:
— Замолчі, дурак! Люді сплят!
Скавуління чи хлипання замовкло. Провідник зирнув у наш бік і пішов до себе, я лежав у цей час на спині й бачив це. Знову повернувся до Лариси, обійняв і взяв за руку. Вона тихенько мої пальці стисла.
Було тихо, тахкотів поїзд, нас коливало й поштовхувало. В цей час захропів на горішній полиці чоловік. Так голосно, ніби гарчав пес. Жінка звелася з полиці й, певне, штовхнула чоловіка.