Записки стандартного чоловіка
"А той, хто не впаде і не поклониться, тієї хвилі буде вкинений до середини палахкотючої огненної печі".
Книга пророка Данила.— /// — 6.
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Сьогодні я відчув себе старим. Здається, вперше. Ні, це не тоскне почуття безвиході чи якоїсь зламаності, це зовсім не втрата інтересу до життя та світу чи якісь дефекти у сприйнятті красивого й потворного, це щось, може, й гірше: мене потягло раптом на спогади, при тому, що, назагал, згадую про своє минуле вельми нечасто, хоч було воно, на мою думку, нерядове й неординарне з подіями, ба й потрясіннями, але я не переживав катастроф, зіткнень із злочинним світом, не потерпів тюремного ув'язнення, не воював, навіть не піддавався смертельному ризикові; хай і страждав через жінок, карколомних романів не заводив, а згодом щасливо зустрів одну із них, тих жінок, та й одружився і живу з нею й досі, намагаючись переконати себе, що люблю її; діти мої інфантильні й нецікаві, вони наповнюють свою кімнату цілком ідіотичною музикою, з книжок зрідка читають детективи, хоч я за життя зібрав, як мені здається, чудову й на тонкий смак бібліотеку, але та бібліотека пилюжиться без застосування, бо я й сам поступово відучився читати книжки, а задовольняюся легкотравним чтивом і то з тієї простої причини, що вечорами відчуваю себе глибоко втомленим, день у мене зайнятий роботою (працюю я інженером на бетонному заводі), отож до вечора вже такий випотрошений, що далі нікуди, а на суботу-неділю їжджу за місто, де в мене є малесенький літній будиночок, клапоть городу і садок, біля яких я радо пораюся. Колись любив тонку, настроєву, ба вишукану музику, але груба, ідіотична, що нею захоплюються мої діти, вбила в мені той інтерес, тобто в мене практично не було можливості усамітнитися, щоб ту музику послухати, а дітей вона чомусь непомірно дратує, отож від якогось часу я збагнув, що тієї музики (тобто тонкої, вишуканої) й сам не сприймаю, а може, знову-таки втомлений, щоб її сприймати,—дні течуть один за одним, жуючи мене, як корова жуйку, і от трава мого буття почала перетворюватися у збиту, перемнуту, перемішану, липку суміш, і ця суміш — сьогоднішній я; корові часу залишається одне: ковтнути мене в своє нутро, де я натурально перетворюсь, як усе живе, у гній. І от у мені почав вряди-годи з'являтись оскаженілий протест, і раптом збагнув, як це пишеться в одному вірші (забув чиєму): "Мені здається, я не жив, а тільки лиш збирався жити, і ненавидіть, і любити..." Зовнішність у мене також не вельми, я б сказав, запущена: огрядний, маю постійну турботу, що на животі у мене розстібаються ґудзики сорочки і стає видно не першої свіжості майку, і я весь час лапаю себе по животі, застібаючи ті ґудзики, а що пальці пітні та брудні, то сорочка в цьому місці швидко засалюється; на голові в мене найбридкіша лисина; корова часу, вибачайте за такий грубий образ, лизнула мене від лоба до тімені й виїда все волосся, хіба що над самим чолом лишилося трохи схожого на пух, і я прилизую його, розуміючи всю сміхотворність такого заняття; нормально волосся росте лише від потилиці до тімені і з боків, біля вух; обличчя в мене повне з підгарлом — бридке обличчя; отже, я до нудоти стандартний літній чоловік: старий, гладкий і лисий — що може бути ганебніше; таким, до речі, мене й сприймають мої ліниві, мляві й інфантильні дочки, і я відчуваю їхнє презирство до себе щохвилини, бо вони мають одну активну рису — зневагу молодих до старих, хоч самі ніби чортополох на смітті: не хочуть ні вчитися, ні працювати, а тільки стримлять біля телевізора і безперестанно плетуть собі светри й кофти, рукавички й шкарпетки, шарфи і шапочки, а ще нещадно вичавлюють у мене гроші на вдягачку-взувачку — для цього одного я їм, здається, й потрібний. Жінка моя несамовито їх любить, і все коло них товчеться, і все їм догоджає, щодо мене ж виконує свій обов'язок як з-під палиці, а уважна до мене стає лише тоді, коли я вибухаю й починаю сердитися чи лютитися, тобто коли перестаю бути спокійною приналежністю дому, як шафа, крісло, стіл чи той-таки телевізор, та й інтимні наші стосунки давно механізувалися: як тільки може, вона їх оминає, що й ставало причиною більшості моїх спалахів та обурень. Коли лягаю спати, вона затримується допізна на кухні, а вранці в домі звична товкітня, бо всі мають розбігтися по своїх роботах і навчаннях; ми вже з жінкою ніколи не сідаємо сам на сам потеревенити, відчуваючи при цьому силу подружню злагоду, а коли й починаємо таку балачку, вона відразу ж починає мені суперечити, при тому з такою жахнючою алогічністю, що це мене починає дратувати, і я ховаюся в свою мікро-комірчину, тобто маленьку, відведену для мене кімнатку; більшу займають діти, дружина в тій кімнатці тільки спить, бо її кабінет — кухня. Отож єдність наша звелася до несвідомої присутності одне біля одного під час сну, тобто я тільки й можу, коли припікає, прокинутися серед ночі й оволодіти байдужим, сонним і нечутливим її тілом — такі мої наскоки вона сприймає як даність, хоч часто й бурчить, аби я її не чіпав, бо вона себе погано почуває й хоче спати. Тоді щось брутальне бурчу і я, і все завершується новим актом несвідомої присутності одне біля одного, тобто ми одне біля одного спимо і, звісна річ, ніколи одне одному не снимося.
І от одного разу, пізно ввечері, коли я ліг спати, дівчата у своїй кімнаті дивилися якусь телевізійну передачу, щось на зразок вікторини чи змагань допитливих, безперестанно мигаючи при цьому щпицями, мені примарилося видиво трамваю, який уже давно, певне, списаний на металобрухт, старого такого, розхитаного, червоно-жовтого на вулиці мого рідного Житомира (зараз я живу чи, точніше, функціоную в Києві), малого й торохтливого, ще того трамваю, двері якого водієм не зачинялися, в який можна було заскочити й на ходу і на ходу ж зіскочити, так нешвидко він їхав, а коли бувало глітно, то на підніжках висіли, наче рій бджіл, що покинули вулика, люди, і були в того трамваю ручки з пасів, і була криклива кондукторка, і лави вздовж, а не сидіння, а коли дивитися з вулиці, то обличчя пасажирів у ньому виглядали як темні плями.