— То добрі люди та й до добрих людей,— муркнув один з нас, Захарченко, не підводячи голови.
Ми так і охолонули. Десятеро переляканих очей голками встромились в одчаюгу.
— А я ж хто, на твою думку? — скипів старий глитай і підняв батіг.
— Собака,— муркнув Захарченко знову.— Ну-ну!..— крикнув він, побачивши, як хазяїн замірився батогом, і вхопив зі столу великого ножа.
Хазяїн остовпів.
— А-а, дак ти он який! — кинув він погрожуючи.— Стривай же, наволоч!..
Він вийшов. Ми знали, що Захарченко збирався тікати з проходки кудись, але... навіщо нам візка підвозити?.. Обурені, розлютовані, накинулися ми на нього, лаяли, докоряли.
Домаха ввесь час стояла коло дверей і, видимо, з захопленням стежила за всім. Коли ми, обурені, заворушились, як комашня, загомоніли, вона крикнула нам:
— Цитьте, паршиві!..
Потім підійшла до винуватого, обхопила його голову руками й ніжно поцілувала в тім'я.
Се сталось так несподівано, що ми відразу тільки здивовано позирали один на одного, а сам винуватець — то на нас, то на Домаху. Розкотистий регіт розітнувся по хаті. Почалися кпини, брудні, погані, але в сю саме мить на порозі з'явилася огрядна постать рудничного поліцейського надзирателя, а з-за спини його визирала лисяча пика самого хазяїна.
Нас немов вітер здмухнув від столу.
Ледве блимала бляшана лампа на столі... Як злякані вівці, скупчились ми в темнім кутку, передчуваючи лихо.
Надзиратель, прискаливши око, дивився то на одного, то на другого, задоволений, видимо, ефектом, потім раптом повернувся до хазяїна.
— Який? — спитав він.
Хазяїн метушливо вибіг наперед і пужалном показав на Захарченка.
— А-а,— оглянув того з голови до п'ят пан надзиратель.— Дак се ти? Ану, підійди лишень сюди І
Захарченко не поворухнувся.
— Кому я говорю? — тупнув ногою надзиратель і ступнув два кроки наперед.
— Йди, пр-р-роклятий! — засичали ми й пхнули його перед сердиті очі начальства.
Домаха якось химерно метнулася набік, ухопившись рукою за серце. Обличчя їй перекривилося від болю, тільки в сірих очах миготіли іскри гніву й ненависті.
— Се ти такий сміливий? — підступав до винуватого надзиратель.— Ти? Се ти за ножа хапаєшся, арештанте?.. На!..
Трах!..
Згорблена постать Захарченка хитнулась набік.
— А-а-а!..— завила Домаха, вхопившись за голову.
— Про... про... стіть... ва... ва...
— Простити?.. Я тобі дам ножа! На!..
Хитнувся у другий бік і вхопився руками за вухо.
— На!.. На!.. На!..
Сипалися удари один за одним і гостро відгукувалися в нас усередині. Ми тремтіли, як у пропасниці, й у мізку застигла одна думка: "Коли б же на нім тільки самім і окотилось..."
Захарченко впав, а надзиратель штурхнув його чоботом і звернувся до нас, погрожуючи своїм уважистим, скривавленим кулаком:
— Глядіть мені, наволоч паршива! Я вам покажу ножа!.. Дякувати ще повинні, що вас, нікчемних волоцюг, острожників безпашпортних, держимо отут, даємо роботу, годуємо!..
Ми вклонилися.
Надзиратель і хазяїн вийшли...
Домаха, як роздратована кішка, стрибнула до нас і замахала засуненими по лікті руками поперед наших очей.
— Боягузи! Гади! Суки!..— сичала вона, запінившись і обливаючи нас презирством.— Наволоч паршива й є!.. Бити вас нікчемних жаб, та й ще бити!.. Га?.. На очах у них скалічено людину, а вони... Ах ви ж слизота! Паскуди!..
Ще багато не вельми приємних епітетів прикладала вона до нас, підстрибуючи, ніби хто шпигав її в п'яти, потім кинулася підіймати лежачого. Обережно підвела його й помогла лягти на солом'янику, потім принесла в мисці теплої води: обмивала йому кров з обличчя і, тихо квилячи, плакала над ним. А ми, постоявши ще якусь хвилину в кутку, мовчки вилізли звідтіля й сіли довечерювати. Захарченко тихо стогнав і хапався за ліву щоку, котру обережно обв'язувала чистою хусткою Домаха.
Тихо... Поволі стукають ложки об миску, поволі працюють щелепи й чується стримане плямкання губами. За вікном бурхає вітер і насвистує в грубі, окселентуючи думкам, що завели в душі знову той самий пекучий, певний, але досі незрозумілий, мотив. Пече він огнем, хочеться стримати його злістю, гнівом, бо намагається він нагадати, що, крім фізичного болю, болить і душа наша, й почуття, і... А! Не треба!.. Не треба!.. К чорту! Лишне се, воно заважає жевріти й мутить байдужий спокій...
Довечеряли, полягали. Довго ще кожний повертався з одного боку на другий, крехтав, скріб люто своє тіло, покусане нужою, кляв життя уривчастим, коротким прокляттям, кашляв, плював... Грюкали двері, щось шепталося, виходило.
Нарешті втома й сон перемогли.
Прокинулись од світла в хаті. На порозі стояла Домаха. Побачивши, що ми, здивовані, попідводилися й посідали, вона поставила лампу на стіл і зареготала, як божевільна.
— Ха-ха-ха! Не буде більш!.. Ось маєте!..— показувала вона нам скривавленого колодія й тремтіла від переповнюючої її всю свідомості й почуття вчинку.— Познущався, й годі... Хай знає, як з Домахою спати... Домаха приспить... Ха-ха-ха!.. Навіки приспить.
Ми якось усі разом зрозуміли те, що сталося допіру, й холодний жах підняв волосся на голові.
Застукали двері, почувся гомін. В казарму вбіг Крячко, а за ним, переляканий, у сльозах, хлопець — конторщик.
— Ага, ти тут!..— забелькотав Крячко.— Хлопці, беріть її, в'яжіть!.. Вона... вона хазяїна зарізала... Кинь ніж, падлюко! Кинь, говорю!.. Беріть її, хлопці, в'яжіть...
— Не підходь!.. Не підходьте! — несамовито кричала Домаха, заховавшись за стіл і махаючи ножем поперед себе. Видко було, що вона мало що бачить, хоч1 і крутить божевільно білками очей на всі боки.— Не підступай! Заріжу!..
Та ніхто й не думав підступати. Ми навіть не рухалися, сидячи на солом'яниках. Жах потроху проходив, і його місце заступала свідомість того, що сталося, а в душі забренів той самий, досі не збагненний, мотив...
Тепера ми розуміли його, і відповідне до нього слово вдарило нам у мізок, одбилося в понурім погляді...
Домаха махала ножем, бігав по хаті Крячко, сіпаючи нас, то одного, то другого, ховався за двері хлопець, а ми сиділи, похнюпившись, і не дивилися один одному в вічі. Ми слухали, як молотом важким довбало нам мізок те слово:
— Сором!.. Сором!.. Сором!..