ІСТОРІЯ СЕЛА ГОРЮХІНА
1830
Коли бог пошле мені читачів, то, можливо, для них цікаво буде дізнатися, яким чином вирішив я написати Історію села Горюхіна. Для цього я мушу дати деякі попередні подробиці.
Я народився від чесних і благородних батьків у селі Горюхіні 1801 року квітня 1 числа і першу освіту дістав од нашого дячка. Цьому ж шановному мужеві зобов'язаний я і розвиненою потім у мене охотою читати і взагалі до праці літературної. Успіхи мої хоч і були повільні, але благонадійні, бо на десятому році від народження я знав уже майже все те, що й досі залишилося у мене в пам'яті, від природи слабенької і яку з причини такого ж кволого здоров я не дозволяли мені надто переобтяжувати.
Звання літератора завжди здавалося для мене найзавиднішим. Батьки мої, люди поважні, але прості й виховані по-старовинному, ніколи нічого не читали, і в цілому домі, крім Азбуки, купленої для мене, календарів та Найновішого письмовника, ніяких книг не було. Читати письмовник довго було улюбленими моїми вправами. Я знав його напам'ять і, незважаючи на те, щодня знаходив у ньому нові, непомічені красоти. Після генерала Племянникова, в якого батечко був колись ад'ютантом, Курганов здавався мені за найвидатнішу людину. Я розпитував про нього у всіх, і, на жаль, ніхто не міг задовольнити мою цікавість, ніхто не знав його особисто, на всі мої запитання відповідали тільки, Що Курганов написав Найновіший письмовник, що я твердо знав і раніше. Морок невідомості повивав його, як якогось старовинного напівбога; іноді мене навіть брав сумнів, чи справді він існував. Ім'я його здавалося мені вигаданим і перекази про нього порожнім міфом, що чекав на дослідження нового Нібура. Проте він усе переслідував мою уяву, я намагався надати будь-якого образу цій таємничій особі, і нарешті вирішив, що він має бути подібним до земського засідателя Корючкіна, маленького дідка, з червоним носом і блискотливими очима.
1812 року повезли мене до Москви й віддали до пансіону Карла Івановича Мейєра — де пробув я не більш, як три місяці, бо нас розпустили перед вступом ворога,— я повернувся на село. По вигнанні дванадесяти язиків хотіли мене знову везти до Москви, подивитися, чи не повернувся бува Карл Іванович на колишнє попелище або, в противному разі, віддати до іншої школи, але я упрохав матінку залишити мене на селі, бо здоров'я моє не дозволяло мені вставати з постелі о 7 годині, як звичайно заведено по всіх пансіонах. Таким чином досяг я шістнадцятилітнього віку, залишаючись із первісною моєю освітою і гуляючи в м'яча з моїми потішними, єдина наука, що в ній я набув достатнього досвіду під час перебування мого в пансіоні.
Цього часу вступив я юнкером в ** піхотний полк, де й перебував до минулого 18** року. Перебування моє в полку залишило мало приємних вражень, крім іменування мене офіцером та виграшу 245 карбованців, у той час, як у мене в кишені всього залишалося карбованець 6 грив. Смерть найдорожчих моїх батьків примусила мене подати у відставку і приїхати до моєї вотчини.
Ця епоха життя мого настільки для мене важлива, що я маю намір сказати про неї докладніше, загодя прохаючи пробачення у доброзичливого читача, коли у зле поверну ласкаву його увагу.
День був осінній і похмурий. Прибувши на станцію, звідки треба було мені повернути на Горюхіно, найняв я вільних і поїхав польовим шляхом. Хоч я характером од природи тихий, але нетерпіння знову побачити місця, де я прожив свої кращі роки, так сильно опанувало мене, що я щохвилини підганяв свого ямщика, то обіцяючи йому на горілку, то погрожуючи побити, а як зручніше було мені штовхати його в спину, ніж виймати й розв'язувати гаманця, то, признаюся, разів зо три і вдарив його, що зроду зо мною не траплялося, бо стан ямщиків, сам не знаю чому, для мене особливо люб'язний. Ямщик підганяв свою тройку, а мені здавалося, що він, за звичаєм ямським, умовляючи коней та розмахуючи батогом, проте натягав гужі.— Нарешті побачив я Горюхінський гай, і за 10 хвилин в'їхав на панське подвір'я. Серце моє сильно билось,— я дивився довкола себе з хвилюванням неописаним. Вісім років не бачив я Горюхіна. Берізки, які при мені були посаджені біля паркана, виросли і стали тепер високими, гіллястими деревами. Подвір'я, що колись було прикрашене трьома правильними квітниками, між якими пролягала широка дорога, посипана піском, тепер обернено було на некошений дуг, на якому паслася бура корова. Бричка моя зупинилася біля переднього ґанку. Слуга мій пішов був одчиняти двері, але вони були забиті, хоч віконниці були одчинені і дім здавався населеним. Баба вийшла з людської хати і спитала, кого мені треба. Дізнавшись, що пан приїхав, вона знову побігла в хату, і незабаром двірня мене оточила. Я був зворушений до глибини серця, побачивши знайомі й незнайомі лиця — і дружньо з усіма ними цілуючись: мої потішні хлоп'ята були вже мужиками, а дівчиська, що сиділи колись на підлозі для посилок,— заміжніми молодицями. Чоловіки плакали. Жінкам говорив я без церемонії: "Як ти постаріла",— і мені відповідали щиро: "А ви як, батеньку, попоганішали". Повели мене на задній ґанок, назустріч мені вийшла моя мамка і обняла мене з плачем і риданням, як многостраждального Одіссея. Побігли гріти баню. Кухар, що знічев'я виростив собі бороду, узявся приготувати мені обід або вечерю — бо вже смеркалось. Відразу звільнили мені кімнати, в яких жила мамка з дівчатами покійної матінки, і я опинився в смиренній батьківській оселі і заснув у тій самій кімнаті, де 23 роки тому народився.
Близько трьох тижнів проминуло для мене в різних клопотах — я морочився із засідателями, предводителями і різними губернськими чиновниками. Нарешті прийняв я спадщину і був уведений у володіння вотчиною; я заспокоївся, але незабаром нудьга бездіяльності почала мене мучити. Я не був іще знайомий з добрим і поважаним сусідом моїм **. Хазяйнування було для мене зовсім чуже. Балачки мамки моєї, що я її призначив за ключницю й управительницю, полягали всього з 15 хатніх анекдотів, дуже для мене цікавих, але які розповідала вона завжди однаково, так що вона зробилася для мене другим найновішим письмовником, в якому я знав, на якій сторінці який знайду рядок. А справжній заслужений письмовник я знайшов у коморі, поміж всілякого мотлоху, в жалюгідному стані.— Я виніс його звідти й узявся був за нього, але Курганов утратив для мене колишню свою принадність, я прочитав його ще раз і більше вже не розгортав.