Полковник полтавський Пушка-ренко, що був гетьманові за радника, призначеного по загальній згоді всієї нації, звідавши про зловмисні вчинки Юрія Хмельницького і знавши, що інструментом тому є писар Виговсь-кий, доніс од себе цареві на них обох і, чекаючи на резолюцію, коли зібралися до нього полки зі своїми урядниками, що повернулися із Заславля, то він у числі двадцяти тисяч війська, виступив до Чигирина з наміром облягти в ньому Виговського і відібрати всі справи та документи національні, що зберігалися у нього, яко в канцлера нації, та й самого його заарештувати, щоб судити по законах. Але боярин Хитров, зустрівши Пушкаренка під містом Лубнами, оголосив йому волю царську, згідно з якою Виговсь-кий настановлений на гетьмана малоросійського і що він, Пушкаренко, повинен його за такого признавати і йому коритися з усіма урядниками та народом. Пушкаренко, вражений такою вісткою як громовим ударом, хоч як переконував Хитрова не вірити Виговського обманам, сповненим лукавства та лихих думок, які незабаром і розкриються, одначе Хитров, ні на що не зважаючи, звелів йому ім’ям царським дернутися на своє місце, в Полтаву.
Новий гетьман, Виговський, щоб ще більше звабити царя вдаваною своєю до нього прихильністю і приспати міністерство його щодо справ польських, доповідав цареві, що поляки, по знищенню Богдана Хмельницького, їм вельми противного, погодилися були признати його, царя, елек-тором корони польської, а по смерті нинішнього їхнього короля посадити на польський престол і злучити Польське королівство з царством Московським. Цар, улещений Виговсь-ким, вислав до Польщі пишне посольство з багатьма дорогими подарунками, яке поляки, що грали з Виговсь-ким одну роль, зустріли й проводили були до столиці з пишним тріумфом. Після перших прийнять та бенкетів, коли посланці царські стали пригадувати міністерству польському про обіцянки щодо електорства і визнання царя наслідником корони польської, то тії міністри із звичайною своєю улесливістю запевняли посланців про неодмінне бажання їхнє і всієї Речі Посполитої мати у себе за короля царя московського і злучити з його царством королівство Польське. Але що потрібно набратись терпіння, поки спірні справи з Швецією та іншими державами закінчені будуть і Польща стане вільна для власних своїх влаштувань; тим часом корисно було б, казали далі міністри польські, утвердити гетьманство козацьке в особі одного Виговського, яко людини миролюбної і ерудованої, а Хмельниччину з корінням видерти з народу, що ненавидить мир і тишу, живиться самими війнами, грабунками та вбивствами і є бичем для всіх народів, які добрий лад у себе мають. Для того й хоче уряд тутешній вислати до Виговського своїх посланців з привілеєм, що затверджує його на гетьманстві, і тим запевнити народ польський і руський заздалегідь про єдність і приязнь, що зачинаються в обох тих народах.
Полковник Пушкаренко, утримуючи під своїм керівництвом чимало реєстрових полків, прихильних до нього ще від часу, як був він над ними наказним у походах гетьманом, не переставав доносити цареві про зловмисну поведінку Виговського та його контакти з поляками на шкоду козакам і всієї Росії. А як прибули до Виговського посланці польські з визнанням і затвердженням його на гетьманство і з дипломом королівським на ту гідність, то Пушкаренко вислав до царя осавула полкового Бурлія з повідомленням про тих посланців та їхню комісію і що вони спільно з Виговським підбурюють війська і народ малоросійський на сторону польську і проповідують єдність з Польщею невідомо з якою метою. Виговський, перехопивши посланця того на дорозі коло міста Сум, одібрав у нього пакет, а самого повісив; на Пуш-каренка ж послав два полки ніжинські і два стародубські, себто по одному з них кінному і по одному пішому, звелівши їм схопити Пушкаренка або його знищити. Але Пушкаренко, довідавшись заздалегідь про той задум, засів із військами своїми в лісах і байраках між Опішнею і Будищами. І коли полки тії розташувалися на ночівлю, то він напав на них удосвіта і розсіяв їх цілковито, а начальників, які ними командували, забрав у полон і виправив до царя в Москву зі своїм конвоєм і широким оповіщенням про всі Виговського вчинки та задуми і про заведені через те міжусобиці; і що новий його, запропонований цареві, проект про спадщину польську не що інше є, як тільки найпідступніший обман, вигаданий єдино на те, щоб одурити царя і виграти час на уформу-вання військ і рушення супроти нього, разом з самим тим Виговським та князем трансільванським Ракоцієм, що його поляки також на свою сторону згодили.
Цар, ще не ймучи віри Пушкарен-кові, але сумніваючись уже і в Ви-говському, вислав навмисного гінця у Польщу до своїх посланців, які дожидали згоди й рішення про царську в Польщі спадщину, звелівши їм потайки довідатись про стан військ польських і в яких вони положеннях та приготуваннях пробувають. Посланці тії, хоч як приспані були од поляків повсякчасним бенкетуванням, забавами й танцями, одначе були пробуджені царським гінцем і наказом і сповіщали царя, що "у Варшаві поляки часто перешіптуються між собою на вухо і з них підсміхаються та підморгують, а жовнірство їхнє по місті в корчмах раз у раз при них поляскує і шаблями побрязкує, що аж страх проймає; а по селах у них військ, кажуть, тьма-тьмуща; і частенько подейкують чванькуваті полячки, що <<7іаші юзіс козаци, наш, мовляв, і Смоленськ скоро буде", а про честь нашу посольську і гадки не мають; теж і за насліддя твоє, государю, польське ніхто вже й не ворухнеться, а на наші про теє згадки та пригадки одказують вони самими усмішками та чемними уклонами; і ми, правду сказавши, государю, поневіряємось тут, яко стовпняки і посміховище ляцьке!".
Оповіщений тими посланцями, цар, відкликавши їх з Польщі і упевнившись в обманах та підступах поляків і гетьмана свого Виговського, але, вдаючи перед тим останнім, що він нічого за ним не підозрює, писав до нього про попереднє своє довір’я і про шкідливу впертість Пушкаренка, на якого приобіцяв цар у поміч до нього, Виговського, прислати корпус своїх військ і з ними наказував йому, знищивши рушення Пушкаренкове, привести його силоміць під свою зверхність, а Пушкаренка, закувавши в кайдани, прислати до Москви на суд царський. Війська царські в числі тридцяти тисяч людей під командою князя Трубецького справді вступили в Малоросію у квітні місяці 1659 року; і князеві Трубецькому дано таємний наказ, зійшовшись з Виговським, заарештувати його з усіма прихильними до нього урядниками, а військам, що є при ньому, звеліти приєднатися до наказного гетьмана Пушкаренка і перебувати в його команді до виборів усім взагалі військом і народом малоросійським справжнього гетьмана згідно зі своїми правами. Виговський, також удаючи, що він нічого про підозри на нього не примічає, запросив потайки до себе корпус військ польських, що прийшли до нього лісами під командою хорунжого Гуляницького, і впровадив його до міста Конотопа, а сам з охочекомонними полками і частиною запорожців розташувався біля містечка Смілого і посилав од себе гінців до князя Трубецького, прохаючи від нього повідомлення, де їм з’єднатися. Князь, переходячи від міста Путивля до міста Конотопа, зустрінутий був мешканцями конотопськими і повідомлений, що до них понаводив Виговський польські війська невідомо з яким наміром. Князь, задумавши мимохідь забрати поляків у полон, причисливши те до своєї комісії, узяв Конотоп в облогу. Але Виговський, погодившись заздалегідь з Гуляницьким, напав на нього зі своїми військами з двох боків і армію його розбив ущент, а обози з усіма запасами забрав собі як свою здобич. Князь же з малими, розпорошеними рештками своїх військ пробрався лісами вгору ріки Сейм і сховався в Путивлі.