Але мій — ні! Я йшов у ногу з часом. А деколи навіть відчував, що випереджаю його! Я сягнув десь за метр сімдесят увишки, важив сорок дев'ять кілограмів, носив сорок перший розмір черевиків і ходив до п'ятого класу гімназії. Прочитав усі казки братів Гриммів та ще й половину Мопассана. Якось викурив півцигарки й переглянув два фільми про австрійську королеву. Ще трохи — й мав отримати учнівський квиток з такою бажаною печаткою "за 16", яка дозволяла ходити на "дорослі" фільми й до 22 години з'являтись у громадських місцях "без супроводу батьків чи вихователів". Я міг розв'язати рівняння з трьома невідомими, змайструвати детектор для середньохвильового прийому, знав напам'ять початок "De bello gallico"[2] й перший рядок з "Одіссеї", хоч ніколи не вивчав грецької. На фортепіано грав уже не Діабеллі чи ненависного Геслера, а, водночас із блюзами та бугі-вугі, таких відомих композиторів, як Гайдн, Шуман, Бетховен чи Шопен, а спорадичні напади люті панни Функель стоїчно витримував, навіть нишком осміхаючись.
По деревах я більше не лазив. Ба навіть мав тепер свого власного велосипеда, який перейшов до мене від старшого брата й на якому я перевершив його рекорд тринадцяти з половиною хвилин від Унтернзее до вілли панни Функель, скоротивши його до дванадцяти хвилин тридцяти п'яти секунд, що засвідчив мій персональний ручний годинник. Та й взагалі — треба скромно додати — з мене вийшов пречудовий велосипедист, не лише швидкий і витривалий, а й управний. Їзда "без рук", повороти так само "без рук", повороти навстоячки чи раптова зупинка з підкидним ефектом не становили для мене жодної проблеми. Я міг навіть зіп'ястись ногами на багажник, що саме по собі було безглуздям, але вражало глядачів і промовисто засвідчувало мою безмежну довіру до двоколісного друга. Скептичне ставлення до нього зникло, як у теоретичному, так і в практичному розумінні. Я став палким прихильником цього спорту. Їзда велосипедом була така схожа на політ!..
Звичайно, в згадану добу теж були речі, які отруювали мені життя. По-перше, я вечорами не мав вільного доступу до радіоприймача й тому був змушений щочетверга між десятою й одинадцятою пропускати детективну радіовиставу й тільки наступного ранку, дорогою до школи, слухати в автобусі короткий переказ однокласника Корнеліуса Міхеля; по-друге, ми не мали телевізора. "Цього в моєму домі ніколи не буде, — вирік батько, який народився того самого року, коли помер Джузеппе Верді, — бо телевізор убиває живу музику, псує зір, підриває лад у сім'ї і взагалі веде до загального отупіння". (Був один-єдиний день у році, коли телебачення не псувало зору й не призводило до загального отупіння, — а саме той день на початку липня, коли передавали дербі з іподрому "Гамбург-Горн". З цієї нагоди мій батько брав свій сірий циліндр і їхав до батьків мого друга Корнеліуса Міхеля в Обернзее, щоб подивитися в них телерепортаж.) На жаль, мати й тут йому не перечила, і сталося так, що я теж мусив ходити до Корнеліуса, аби принаймні вряди-годи відчути насолоду, переглянувши такі видатні телесеріали, як "Моя найкраща матуся", "Лессі" чи "Пригоди Гірама Голідея".
Як на те, передачі починалися надвечір і закінчувались о восьмій оглядом новин. Але рівно о восьмій я вже мусив сидіти з вимитими руками за домашнім столом і вечеряти. Оскільки неможливо бути водночас у двох різних місцях, особливо коли між цими місцями пролягає відстань у сім з половиною хвилин велосипедом, — не кажучи вже про миття рук, — мої телевізійні виправи ставали причиною постійного класичного конфлікту між обов'язком та бажанням. Або за сім з половиною хвилин до кінця передачі їхати додому, прогавивши розв'язку драматичного вузла; або ж залишатися в Корнеліуса до кінця передачі й відтак запізнитися на сім з половиною хвилин до вечері, ризикуючи дістати прочуханку від матері й вислухати врочисту промову батька про згубну роль телебачення у сімейному житті.
Та мені здається, що подібні конфлікти були взагалі притаманні тій добі. Кожна людина мусила робити те чи те або не мала права робити того чи того, постійно хтось чогось від тебе чекав, вимагав, наказував: "Учини так! Учини інакше! Але не забувай і про те! Чи ти вже це зробив? Ти вже там був? Чому ти так пізно?.." З усіх боків тиск, брак часу, годинник на кілька хвилин уперед. Дуже рідко тобі давали спокій у ті дні… Але я не збираюся нарікати чи вдаватися в подробиці якогось конфлікту з часів своєї юності. Швидше кортить почухати потилицю або ляснути себе по лобі, аби нарешті згадати все, розповісти про свою останню зустріч із паном Зоммером і поставити крапку в цій історії.
То було восени, після одного з телевізійних вечорів у Корнеліуса Міхеля. Передача видалась нудна, можна було наперед здогадатися, чим усе скінчиться, тож я трохи раніше попрощався з товаришем і подавсь додому, аби бодай сьогодні не спізнитися до вечері.
Вже давно смеркло, тільки на заході, понад озером, ще ледь сіріла світліша смерека. Я їхав без освітлення, бо фара в мене була постійно не в порядку, та й при ввімкненій динамці уповільнюється рух: час їзди до Унтернзее збільшується на добрих півтори хвилини. А світла я взагалі не потребував: міг би проїхати цей шлях навіть із заплющеними очима. До того ж вузька смуга асфальту найчорнішої ночі лишалася темнішою за паркани та кущі живоплоту, отож я міг легко орієнтуватись у темряві.
Так я, зігнувшись над кермом, їхав крізь морок на третій швидкості, вітер свистів у вухах, було прохолодно, вогко й тхнуло димом.
Коли позаду зосталося півшляху, — в цьому місці дорога відхилялась від озера, плавною дугою обмиваючи гравієвий кар'єр і ліс по той бік кар'єра, — в мене злетів ланцюг. На жаль, у загалом бездоганному механізмі перемикання швидкостей таке траплялося досить часто: підводила стара пружина. Якось я півдня мудрував над цією натяжкою, але так і не зміг усунути дефект. Отже, тепер зупинився й, чипіючи над заднім колесом, заходився вивільняти прищикнутий ланцюг, аби обережним рухом педалі знову натягти його на зубчастий вінець. Процедура була мені такою звичною, що я міг виконати її помацки в темряві. Неприємним було тільки те, що довелось вимаститися солідолом. Тому, натягши ланцюг, я пішов до берега, щоб витерти руки сухим кленовим листям. Розсунувши гілля куща, я побачив плесо. Воно було схоже на велике світне дзеркало, а над ним стояв… пан Зоммер.