– І вигляд якого, – втрутилася його сестра, звертаючи загальну увагу на мене і моє дивовижне вбрання, – є цілковито скандальним і непристойним.
– Джейн Мердстон, – сказав її брат, – будьте ласкаві не переривати мене. Цей нещасний хлопець, міс Тротвуд, був причиною багатьох домашніх турбот і неприємностей, як за життя моєї дорогої покійної дружини, так і після її смерті. У ньому завжди ми помічали прояви дикого, буйного характеру і такі нахили, при яких не можна думати про застосування до нього звичайної системи виховання, заснованої на поблажливості. Ми з сетрою вдвох намагалися виправити його вади, але марно. І я відчув – ми обоє відчули, мушу сказати, бо сестра моя користується моєю цілковитою довірою, – що ви повинні вислухати ці сумні й неприємні подробиці з наших власних вуст.
– Навряд чи треба мені підтверджувати слова мого брата, – сказала міс Мердстон, – але я прошу зауважити, що це, мабуть, найгірший з усіх хлопців у цілому світі.
– Міцно сказано! – коротко зазначила бабуся.
– Але факти промовляють іще міцніше, – відказала міс Мердстон.
– Ха! – сказала бабуся. – Ну, сер?
– Я маю свої власні думки, – почав знову містер Мердстон, і погляд його ставав понуріший дедалі більше, зустрічаючись з очима моєї бабці, – щодо найкращої для нього системи виховання; вони засновані частково на моєму вивченні його натури, а частково – на вивченні моїх коштів і прибутків. Я відповідаю сам за свої думки, я дію згідно з ними і нікому не повинен звітувати. Досить і того, що я влаштував цього хлопця під наглядом одного з моїх друзів на вигідній посаді. Та йому це не сподобалося. Він утік. Він став волоцюгою і з'явився сюди в лахмітті, щоб скаржитися вам, міс Тротвуд. Я хочу викласти перед вами ймовірні наслідки, що можуть виникнути з нашої поблажливості до цього хлопця.
– Але поговорімо спочатку про цю вигідну посаду, – сказала бабуся. – Коли б він був вашим сином, ви, мабуть, теж влаштували б його туди?
– Коли б він був сином мого брата, – втрутилася міс Мердстон, – то запевняю вас, що його характер був би цілком інший.
– Або, коли б бідолашна дитинка, його мати, була ще жива, то йому все одно довелося б посісти ту вигідну посаду, кажете ви? – спитала бабуся.
– Я певний, – сказав містер Мердстон, схиляючи голову, – що Клара не заперечувала би нічому з того, що я й моя сестра Джейн Мердстон визнали б за краще.
Міс Мердстон підтримала це голосним бурмотінням.
– Уф! – відповіла бабуся. – Бідолашне дитятко!
Містер Дік, що дзеленчав грошима увесь час, почав тепер дзеленчати так гучно, що бабуся моя вирішила закликати його суворим поглядом до порядку і тільки тоді мовила:
– А прибутки бідолашної дитини померли разом з нею?
– Вмерли разом з нею, – відповів містер Мердстон.
– Після неї лишилися будинок і сад – "Граки" чи як воно зветься, хоч там немає жодного грака. Хіба вона не зробила розпоряджень, щоб цей маленький маєток належав її синові?
– Перший чоловік залишив їй цю власність без усяких обмежень і умов, – почав був містер Мердстон, але раптом бабуся зупинила його з надзвичайним запалом і нетерплячістю.
– Боже милий! Можна цього й не казати. Без усяких обмежень і умов? Мені здається, Девід Копперфілд поглядає тепер з висоти неба на свої "Граки" і дивується, яким це чином вони перейшли до чужих рук! Ще б пак, він залишив їй маєток без усяких обмежень і умов! Але коли вона вийшла заміж вдруге, коли вона, на превелике лихо, вийшла за вас, коротко кажучи, – вела далі моя бабуся, – хіба ж тоді ніхто не заїкнувся на користь цього хлопця?
– Покійна дружина моя любила свого другого чоловіка, мем, – сказав містер Мердстон, – і довіряла йому в усьому.
– Покійна дружина ваша, сер, була найнещасніша, найнедосвідченіша дитинка, – відказала бабуся, загрозливо похитуючи на нього головою, – ось хто вона була! А тепер, що ви збираєтесь казати далі?
– Тільки одне, міс Тротвуд, – відповів він. – Я приїхав сюди, щоб забрати Девіда назад; забрати його назад без усяких умов, влаштувати його долю так, як мені захочеться, і поводитися з ним так, як я забажаю. Я приїхав сюди не для того, щоб давати будь-які обіцянки або будь-кому звітувати. Можливо, що ви збираєтеся поблажливо поставитися до нього, повіривши всім його скаргам. Ваше ставлення до нас, – не занадто чемне, дозвольте зазначити, – спричиняється до таких моїх думок. Отже, мушу вас застерегти, що коли ви візьмете його під свою опіку один раз, то муситимете опікуватися ним завжди; коли ви втрутитеся між ним і мною тепер, то втручайтеся, міс Тротвуд, назавжди! Я не жартую і не дозволю, щоб зі мною жартували. Я приїхав сюди вперше і востаннє, щоб забрати його з собою. Чи готовий він їхати? Якщо він не готовий, і ви скажете мені з будь-якого приводу, що він справді не готовий, то знайте, що двері мого будинку замкнені для нього раз і назавжди, а ваші, таким чином, для нього відчиняються.
Бабуся слухала цю промову з надзвичайною увагою, намагаючись, очевидно, не пропустити жодного слова. Вона сиділа прямо й нерухомо, поклавши обидві руки на коліна і не спускаючи з промовця проникливих очей. Коли він закінчив, міс Бетсі, не змінюючи пози, обернула очі в той бік, де сиділа міс Мердстон, і спитала:
– Ну, мем, маєте ви ще щось сказати?
– Насправді, міс Тротвуд, – відповіла міс Мердстон, – все, що я могла сказати, уже досить добре виклав мій брат, і всі відомі мені факти розповів він так виразно, що я не маю нічого додати, крім подяки за вашу ввічливість. За вашу надзвичайну ввічливість, – додала міс Мердстон.
Але ця іронія зовсім не вразила мою бабусю. Вона зберігала непорушний спокій, наче гармата, біля якої я спав у Четемі.
– А що скаже хлопець? – спитала бабуся. – Чи ти готовий їхати, Деві?
Я відповів, що ні, і просив бабусю не відпускати мене. Я сказав, що містер і міс Мердстон ніколи не любили мене, ніколи не були добрі зі мною. Що матуся, яка любила мене ніжно, стала нещасною зі мною через них, як це відомо мені й Пеготті. Я сказав, що ніхто не міг бути нещаснішим за мене, коли я жив з цими людьми. І благав її – забув тепер, у яких саме висловах, але пригадую, що тоді вони мене самого дуже зворушили – взяти мене під свою опіку заради пам'яті мого батька.