І
Глупої грудневої ночі літня сіра сука привела п’ятеро цуценят. Породілля дуже стомилася й не звернула ніякої уваги на останнього новонародженого, рябого щенюка. Той лежав поодаль своїх побратимів і, мокрий ще від материного черева, дрижав усім маленьким тулубом – очи йому кріпко злиплися, і він не знав, що в цю хвилину почалося його життя.
Надворі йшов сніг з вітром. Дерев’яна будка, притулок сірої, ледве витримувала люті подуви й сливе переверталася набік, погрожуючи лишити породіллю без покрівлі на милість лапатого снігу. Будку цю побудував хазяйновитий і гуманний тесля Мокій, що в дворі його слугувала сіра, однак, і він не знав, що стрінуться вітри сильніші за його добрі наміри. Цієї зими зачастила хуга з північним подихом, і сьогодні був її звичайний напад, хіба що показніший трохи за попередні.
Нарешті, рябий щенюк тихенько заскавчав; його зморшкувате ніжне тіло не витримало холодних вітрових дотиків, і витиснуло з себе це жалісне скавчання, як перший прояв інстинктивного життя. Сука стривожено повернула голову й гострою мордою прилучила рябого до гурту, що вже ссав материну грудь.
Густий вітер продовжував своє буянство. Він розганявся десь із-за паркана, налітав на садок і нищив там верхів’я обмерзлої яблуні. Потім діставався й суччиної будки; лютий на цю перепону, він кресав по вістрю гострого дашка, розсікав, щоправда, трухляві таки дошки, стрімкий і невдержний летів далі, співаючи страшної переможної пісні.
Але рябому годі тепер змерзнути! Він умостився під материною пахвою й пив молоко, що будило в ньому свідомість і зігрівало його тіло.
Ранком тесля Мокій вийшов з хати й покликав сіру до порога. Та згадала за сніданок і швидко вихопилася з будки; але на півдорозі їй спало на думку, що хтось там покривдив її дітей, і вона швидко повернула назад.
Тоді Мокій підійшов до її кубла й заглянув усередину. Там він стрівся очима з гордим суччиним поглядом і побачив купу маленьких тіл. Сіра привітно мотнула язиком, намагаючись лизнути Мокієве лице, і задоволено пискнула. Він обернувся до хати й гукнув:
– Жінко, йди-но лиш, сіра привела щенюків.
За дверима почувся дитячий голос:
– Ой, леле, несіть сюди їх, тату!
Аж ось на поріг вийшла теслина дружина.
– Радости мало, – сказала вона. – Якби ж то ягнята…
Тесля почув докір у дружининих словах, бо й справді йому бракувало в господарстві корови, чи то хоч би вівці, щоб годувати велику ораву дітей. Він сказав винувато:
– Як бачиш, не ягнята – щенюки… У наш двір що не завітає, то все й не до пуття.
Вона казала далі:
– Подушити! Харчів он і для сірої не стає.
– Твоя правда, – погодився тесля і нахилився до кубла. Він простяг руку у вікно з наміром вигребти на сніг увесь собачий приплід, коли раптом почув, як у його долоню вп’ялося щось гостре. Він сахнувся назад і від несподіванки сів у сніг, а сіра вистромила голову з будки й, вишкіривши зуби, погрозливо загарчала.
Тесля поспішив підвестися і сказав до жінки:
– Ну от, як підростуть, то ти їх і подушиш!
Потім подивився на поранену руку й доповнив розгублено:
– Поки що ж хай живуть. Однак, яких харчів там треба – їм досить буде й материного молока!
Таким способом щоправда ненадовго, сіра вберегла своїх дітей.
А вдень до будки підійшла теслина дочка, маленька дівчинка. То вона кричала з хати, щоб принесли їй щенюків. Сіра зустріла її довірливо й дозволила їй пестити малих цуценят. Дівчинка витягала їх по одному з будки, тулила до свого лиця й приказувала їм ніжних дитячих слів. Сука, бачучи прихильність до своїх дітей, і сама лащилась до дівчинки. Вона відразу пізнала в ній друга й воліла, щоб та прилучилась до її материних гордощів і поділила її радість. Та скоро теслина дружина прогнала дівчинку від будки й тим засмутила суччине серце.
На дев’ятий день у щенюків прорізались очи. Ще напередодні рябому мерехтіло щось сіре крізь тонку плівку, що з’єднувала його повіки. На той час він дійшов уже первісної свідомості й намагався розплющити очи, щоб обізнатись цілком з тим дражливим світлом. Нарешті ранком він побачив багато незвичайного. Це трапилось саме тоді, коли він держав у роті материну грудь. Раптом його повіки посунулись на лоба, і перед ним несподівано виросла висока гора. То було суччине черево. Він знав його вже по дотиках, воно було тепле, кругле й м’яке, але воно здалось йому страшним, грандіозним. Волохаті кучми наїжачились лякливою необізнаністю й справляли вражіння чогось такого, що мусило посягнути, зажерти життя рябого. Він не міг признати в цій високій горі черева, що дало йому зір, дихання й що надалі було йому джерелом розвитку притулку і захистом у широкому світі поневірянь, лиха й жалісного скигління. Потім він побачив своїх побратимів. Всі вони були сірі, у матір, з круглими мордами й короткими покарлюченими хвостами; всі вони, як і він, смоктали ту високу гору й, ростучи з материного молока, вдоволено зідхали. Він якимсь інстинктом признав, що всі вони йому подібні, й зрадів тому, бо покарлючені хвости скоріше навертали погратися, ніж лякали, як то материні волохаті груди.
Проте, ця купа зорових вражінь пригнобливо вплинула на рябого й переплутала нескладний хід його думок. Він навіть випустив грудь із рота й притаїв дихання. Справді, скільки навкруги необізнаного й дивовижного! Он у віко будки біліє щось неосяжне, сліпуче й манливе. Щоб то могло бути?
Він зіп’явся на передні ноги й, плазуючи, дістався віка. Білий простір панував від самої будки й аж до воріт. Рябий злякався; йому вперше свідомо промайнуло щось подібне думці: і як його жити у великому світі? Чи не загубиться він, малий щенюк, десь на тих неосяжних просторах? Він утовкмачив очи в білий, пухнастий сніг і закам’янів. Але раптом від воріт посунули холодні, невидимі пасма і мов би тисяча гострих голок, пронизали тіло рябого. Він злякався ще більше й заскиглив.
Сіра сука, що ввесь час спостерігала свого сина, похапцем підвела голову. Їй здалося, що він напоровся на щось гостре, поранив себе, і від цього серце її болісно тьохнуло. Вона сіпнулась уперед і взяла рябого в зуби; потім сховала його під черево й ніжно облизала йому спину.