Ейнштейнова теорія є прекрасним узасадненням гармонійної множинності всіх точок зору. Поширте цю ідею на моральне й естетичне і одержите новий спосіб відчування історії та життя.
Індивід, щоб здобути можливий максимум істини, не повинен буде, як йому століттями ставилося за обов'язок, змінювати свою спонтанну точку зору на іншу, взірцеву й нормативну, яку звичайно називали "бачення речей sub specie oeternitatis". Точка зору вічності є сліпа, вона нічого не бачить і не існує. Натомість індивід дбатиме про вірність одноособовому імперативу, який репрезентує його індивідуальність.
Те саме відбувається з народами. Ми вже не відкидаємо неєвропейські культури як варварські, а починаємо шанувати їх як стилі супротиву Космосові, рівнозначні нашому. Існує китайська перспектива, така ж виправдана, як перспектива західна. [399]
III
АНТИУТОПІЗМ, АБО АНТИРАЩОНАЛІЗМ
Та сама тенденція, що в своїй позитивній формі веде до перспективізму, в негативній формі означає непримиренність до утопізму.
Утопічна концепція створюється з "ніякого місця", а проте претендує на загальну вартісність. Світовідчуттю, характерному для теорії відносності, таке зневаження локалізації має видатися зухвальством. У космічному спектаклі немає глядача без свого певного місця. Хотіти щось бачити і відмовлятися бачити це з якогось певного місця є абсурдом. Ця дитинна непокора умовам, які нам накидає реальність, ця нездатність безжурно приймати долю, ця наївна віра в те, що вона залежить від наших забаганок, є рисами духу, що зараз конає, поступаючись місцем іншому, цілковито супротилежному.
Схильність до утопізму панувала в європейській ментальності протягом усієї новочасної епохи: в науці, моралі, релігії та мистецтві. Потрібна була неабияка противага, щоб специфічне європейцеві величезне прагнення опанувати реальність стало на перешкоді цілком імовірному гігантському краху західної цивілізації. Бо найнебезпечніше в утопізмі не те, що він намагається дати своє вирішення проблем, наукових чи політичних, а дещо гірше: те, що він приймає проблему, тобто реальність, не так, як вона постає на часі, a priori, він надає їй примхливої форми.
Якщо порівняти життя Заходу з життям азійських народів — індійців, китайців, нас відразу прикро вражає духова нестабільність європейця, уважаючи на глибоку врівноваженість східної душі. Ця врівноваженість показує, що принаймні в найважливіших життьових проблемах людина Сходу віднайшла досконаліші способи пристосування до реальності. Натомість європеєць легковажить елементарні фактори життя, змислює їх химерні тлумачення, які змушений періодично міняти на інші.
Утопістське збочення людського інтелекту починається в Греції і призводить скрізь до роз'ятрення раціоналізму. Чистий розум вибудовує взірцевий світ — фізичний космос і політичний космос, вірячи, що він [400] і є істинною реальністю, а відтак мусить витрутити дійсність. Така значна розбіжність між речами та чистими ідеями неминуче призводить до конфлікту. Але раціоналізм не сумнівається, що в ньому мусить скоритися реальне. Це переконання є характерним для раціоналістської вдачі.
Ясна річ, реальність має досить міцності, щоб встояти перед ударами ідей. Тож раціоналізм шукає ради: визнає, що на часі ідея не може реалізуватись, але вона доможеться цього в "нескінченному процесі" (Лейбніц, Кант). Утопізм прибирає форми ucronismo. Протягом двох з половиною останніх століть для залагодження цього конфлікту звичайно вдавались до нескінченного або принаймні до періодів невизначеної тривалості. У дарвінізмі формування нової відміни потребує кількох тисячоліть. Немовби час, спектральна плинність, простим своїм перебігом може стати причиною нічого і зробити ймовірним те, що на разі є незбагненним.
Наука, єдина втіха якої полягає в осягненні достовірного образу речей, не повинна живитися ілюзіями. Пригадую, який великий вплив справила на мене одна деталь. Багато років тому я читав лекцію фізіолога Лоеба про тропізми. За допомогою цього поняття він намагався відкрити і пояснити закон, який керує елементарними рухами інфузорій. Так чи інак, з певними поправками та додатками, це поняття служить для розуміння деяких феноменів. Але наприкінці своєї лекції він додає: "Настане час, коли те, що ми нині називаємо моральними вчинками людини, пояснюватиметься просто, як тропізми". Таке сміливе твердження мене дуже збентежило, бо відкрило мені очі на багато інших суджень новочасної науки, які, хоча й меншою мірою, повторюють ту саму помилку. Отож, думав я, одного такого поняття, як тропізм, ледь спроможного пояснити такі прості феномени, як стрибки інфузорій, може вистачити в туманному майбутньому для тлумачення такого таємничого складного явища, як етичні вчинки людини! Чи є в цьому сенс? Наука повинна вирішувати свої проблеми сьогодні, а не відкладати їх до грецьких календ. Якщо її нинішніх методів недостатньо для негайної розгадки загадок всесвіту, було б доцільно замінити їх іншими, дійовішими. Але перед сучасною наукою стоїть безліч проблем, які лишаються [401] неторканими через їхню несумісність з методами. Немов перші мусять коритися другим, а не навпаки! Наука переповнена укронізмами, грецькими календами.
Коли ми виступаємо з цього наукового святенництва, яке підкоряє ідольський культ заздалегідь установленим методам, і прилучаємось до Ейнштейнової думки, то відчуваємо немов повів свіжого ранкового вітерця. Позиція Ейнштейна цілковито відмінна від традиційної. Ми бачимо, як він з енергійністю молодого атлета підходить прямцем до проблем і буквально хапає їх за роги. Позірні вади та обмеження в науці у нього обертаються чеснотою і дійовою тактикою.
Тож розглянемо побіжно це питання.
Із спадщини Канта назавжди залишиться велике відкриття: досвід це не тільки багатство даних, одержаних через відчуття, а й продукт двох факторів. Чуттєві дані можуть бути зібрані, описані, зорганізовані в певну упорядковану систему. Цей порядок дає суб'єкт, він є a priori. Іншими словами, фізичний досвід є поєднанням спостереження і геометрії. Геометрія — це розграфлена чистим розумом сітка, а спостереження — робота відчуттів. Всяка описова наука фізичних феноменів містила, містить і міститиме ці два інгредієнти.