Певно, що з дев'яти дітей місіс Д. п'ятеро або шестеро будуть змушені виїхати за кордон. Чи не стоятиме малий Пій, котрого зараз терпляче заколисує старший брат, поки мати смажить для постояльців свого пансіону яєчню, накладає в малесенькі горщики повидла, крає білий і чорний хліб, заварює чай, пече на торф'яному вогні хлібини, накладаючи тісто в бляшані форми й обгортаючи їх жаром (до речі, так швидше й дешевше, ніж пекти в електричній печі)— чи цей малий Пій через чотирнадцять років, у 1970-му, теж першого жовтня або першого квітня, коли йому виповниться чотирнадцять, так саме не стоятиме на автобусній зупинці, обвішаний різними значками, тримаючи в руках картонну валізу й пакет особливо добре намащених бутербродів? Мати, ридаючи, обніматиме його, а він вирушатиме у далеку подорож до Клівленда, Огайо, Манчестера, Ліверпуля, Лондона чи Сіднея, —до дядька, двоюрідного або рідного брата, котрий запевнив, що пікетуватиметься і щось таки зробить для хлопця.
Ці прощання на ірландських вокзалах, автобусних зупинках просто серед боліт, коли сльози змішуються з краплинами дощу і дме вітер з Атлантики! Дідусь стоїть поруч, він знає ущелини Манхеттена і нью-йоркське узбережжя, протягом тридцяти років відчував він а кулак на спині", і тепер швиденько підсовує фунтову банкноту хлопцеві, ще шмаркатому, остриженому наголо, якого оплакують так, як Яків оплакував Иосифа. Водій автобуса сигналить обережно, потихеньку, але він відвіз до поїзда вже сотні, може, навіть тисячі таких, які виросли в нього на очах, і знає, що поїзд не чекатиме і що закінчене прощання пережити легше, ніж те, що ще попереду. Помах руки у бік цієї пустелі, в бік маленького будиночка на болоті, сльози, змішані зі шмарками, автобус їде повз крамницю, повз шинок, де батько випивав щовечора свій кухоль пива, повз школу, повз церкву,— хлопець хреститься, шофер автобуса теж,— автобус зупиняється знову, нові сльози, нове прощання. Ой, Майкл теж від'їжджає, і Шейла теж! Сльози, сльози — ірландські, польські, вірменські...
Вісім годин їхати звідси автобусом і поїздом до Дубліна, і все, що зібрано в переповнених поїздах, все, що стоїть у коридорах і тамбурах з картонними коробками, потертими валізами або полотняними мішками — дівчата, які понамоту-вали чотки собі на долоні, хлопчаки, в чиїх кишенях ще клацають круглі крем'яхи — цей вантаж є тільки незначною частиною, тільки кількома сотнями з тих сорока тисяч, що кожного року залишають цю країну: робітники й лікарі, медсестри, хатні робітниці та вчительки; ірландські сльози, що в Лондоні, Манхеттені, Клівленді, Ліверпулі або Сіднеї змішаються з польськими й італійськими слізьми.
З вісімдесяти дітей, які в неділю приходять у церкву на службу божу, через сорок років тут житимуть тільки сорок п'ять. Але ці сорок п'ять матимуть стільки дітей, що в церкві знову стоятимуть навколішках вісімдесят.
З дев'яти дітей місіс Д. принаймні п'ятеро або шестеро змушені будуть емігрувати. Пія ще колише старший брат, поки мати вкидає у великий казан над вогнем омарів для постояльців, поки на сковорідці смажиться цибуля, а на викладеному глазурованими плитками столі поступово остигають, паруючи, духмяні хлібини; поки шумить море, а Шиван з очима Вів'єн Лі дивиться у бінокль на блакитні острови, де в гарну погоду видно ще маленькі села — будиночки, хліви, церкву з обваленою дзвіницею. Там уже не живе жодної людини, жодної. Птахи в'ють гнізда у світлицях, тюлені зрідка вилежуються на невеликій пристані, галасливі чайки, мов прокляті душі, кричать на покинутих вулицях. Це справжній рай для птахів, кажуть ті, кому доводиться інколи перевозити туди якогось англійця-професора, дослідника птахів.
— Тепер я бачу її,— каже Шиван.
— Кого? — питає мати.
— Церкву. Вона вся біла, на ній повно чайок.
— Візьми-но Пія,— каже брат,— я піду доїти.
Шиван відкладає вбік бінокль, бере малого і, колишучи його, ходить з кутка в куток. А може, це вона поїде до Америки, стане там офіціанткою чи кінозіркою, а Пій продаватиме тут поштові марки, обслуговуватиме комутатор і через двадцять років дивитиметься на покинуті острови, щоб довідатися, чи церква вже зовсім завалилася?
Для родини Д. майбутнє— прощання і сльози — ще не починалося. Поки що нікому з дітей не довелось іще пакувати картонної валізи й випробовувати терпіння водія автобуса, аби хоча б трохи ще протривало прощання, і ніхто ще не думав про це, бо сьогодення важить тут поки що більше, ніж майбутнє; але цю перевагу, за якої імпровізація підміняє планування, ще переважать сльози.
15
НЕВЕЛИКИЙ ДОДАТОК ДО ЗАХІДНОЇ МІФОЛОГІЇ
Поки човен повільно заходив до невеличкої гавані, ми впізнали старого, що сидів на кам'яній лаві перед якоюсь руїною. Старий міг би так само сидіти там і триста років тому. Те, що він курив люльку, нічого тут не важило — не напружуючи уяви, люльку, запальничку й кепку фірми Вул-ворт можна перенести в сімнадцяте сторіччя, вони монтувалися разом із старим так само як і кінокамера, яку Джордж старанно заховав на носі човна. Може, сотні років тому тут у гавані так само, як і ми, причалювали мандрівні співці й ченці-проповідники. Старий зняв кепку — волосся в нього було біле, пухнасте й густе,— і прив'язав нашого човна. Ми зіскочили на берег і, посміхаючись, промовили одне одному "lovely day!", "пісе day!", cwonderful day!" '—дуже складна простота вітань у країнах, де погода завжди перебуває під загрозою богів дощу. Тільки-но ми ступили на землю цього маленького острова, як нам здалося, що час ніби вир затягує нас у глибину. Яка яскрава зелень дерев і луків — не можна й описати; вони кидають зелені тіні в Шаннон, їхнє зеленаве світло начебто сягає неба, де хмари, немов укриті мохом купини, скупчилися навколо сонця. Саме тут могла б відбуватися дія казки про зоряні талери. Зелень склепінням напинається над островом, і сонце плямує золотими талерами луки й дерева і лежить на них, виблискуючи, як щире золото, а іноді такий талер впаде на спину дикого кролика й знову скочується на траву.
Старому вісімдесят вісім років, він ровесник Сунь Ятсена й Бузоні й народився тоді, коли Румунія ще й не була тим, чим вона давно вже перестала бути — королівством. Йому було чотири роки, коли помер Діккенс, він на рік старший від динаміту — цього досить, щоб упіймати старого рідкою сіткою часу. Руїна, перед якою він сидів, на початку нашого сторіччя була хлівом, а за п'ятдесят кроків від неї стоять руїни шостого сторіччя — тут тисячу чотириста років тому святий Кьяран Клонмакнойський побудував церкву. Той, хто не має гострого, досвідченого зору археолога, той не зможе відрізнити мури двадцятого сторіччя від мурів шостого — і ті, й ті виблискують зеленим і вкриті золотими сонячними зайчиками.